Давно не розповідала вам про аспірантуру.Та спочатку треба пояснити, що у своєму житті я зазвичай абсолютно, категорично, стовідсотково впевнена щодо неможливості певних хороших подій. Які потім беруть й відбуваються.А потім ще одні, "абсолютно нереальні". І ще. І ще.Мільйон разів я була "впевнена на всі сто" щодо найгірших сценаріїв, які старанно вирощувала в уяві. Тим часом вони здійснювалися за власним (не моїм, поганим) сценарієм.Вчора до цього списку додався екзамен з академічної/наукової англійської (хто розуміє - знає, який то специфічний звір міжнародного масштабу). Та важлива навіть не отримана оцінка "95/100" (хоча приємно, чого вже). А те, що ця лякачка "не здам, піду пасти гусей" вкотре виявилася даремною.Страх - дуже талановитий сценарист. Він вміє катастрофізувати так, ніби має бюджет Netflix.Тим часом реальність продовжує бути не чорно-білою. Містити ймовірності, поправки, дрібні похибки, людський фактор, нормальні питання, нормальну втому, збіг обставин. Бути місцем для “не ідеально, але достатньо”.Переважна більшість “неможливого” виявляється просто новим досвідом. Новою роллю. Новою висотою, на яку ти ще не ставав. А психіка часто плутає “нове” з “небезпечне”, бо не має карти місцевості.Мабуть, найважливіше в тому всьому - нагадувати собі, що може бути як завгодно.Не тільки так, як ти себе залякуєш.Бо ми вже тут всі майстри жаху спорту.