П’ятдесят друга інтервізія 2025-го року відбулася вчора.Знов напишу, що ми працювали без жодного пропуску або переносу. І це, мабуть, звучить як дрібниця якась. Та якщо подивитися на те, скільки по небу весь рік гоцало ракет і БПЛА, скільки горя і виснаження навколо - це геть не дрібниця. А диво, взагалі-то.Дякую колегам за відсипання мішків власного досвіду щодо кожного клієнтського кейсу.За підтримку і прийняття один одного. За відчуття спільного човна серед шторму. За цинічний (хірургічний) чорний гумор у курилці, без якого ми всі давно з’їхали б із рейок.Знаю, що зараз пишу банальне дякую-передякую.Але знаю й те, що не бачила жодного інтервізійного формату, який у війну тримається щотижня півтора року поспіль. Зі сталим ядром і відкритим форматом, куди завжди можна зайти новим колегам. Де учасники не конкурують кількістю дипломів і не трясуть регаліями один перед одним. Де всі в рівній позиції: "Я не знаю, що з цим робити".Дякую за те, що щоразу ми спускалися з вами не просто в глибину матеріалу, а в Маріанську впадину людського досвіду – туди, де темно, тісно і страшно.Дякую за те, що тримали ліхтарики.на фото - Маріанська впадина нашої інтервізійної групи