А ось вам ще один фільм - "Білий птах" (2023).І теж про те, як травма не зникає, а передається.

Тож за сюжетом бабуся Сара розповідає онуку Джуліану (якого виключили зі школи за булінг) про своє дитинство під час Другої світової війни у Франції. Як вона уникає облави гестапо, бо її рятує однокласник Жульєн (хлопчик з паралізованою ногою, якого інші цькували). Він ховає її в сараї більше року, його родина ризикує життям. Нагадую, що Джуліан був булером і цькував слабких. Але ж бабуся показує йому, як сама була жертвою. Це створює когнітивний дисонанс, який має терапевтичний потенціал: хлопець може стати тим, хто рятує, а не тим, хто знищує. Психоаналітикам тут буде цікаво примружити ліве око, затягнутися папіроскою і поміркувати.Бо сюжет виглядає і так, що він про агресію бабусі, яка була витіснена у психіку малого.

Адже та маленька дівчинка не могла дозволити собі агресію - це б означало смерть. Тому вона передала її онуку як неусвідомлений мандат: "Будь сильним. Ніколи не будь жертвою. Контролюй, поки не почали контролювати тебе". І хлопчик повторив сценарій, але з іншого окопу. Він - той, хто має владу. Він - не жертва, не як бабуся. Це найскладніший парадокс трансгенераційної травми: жертви передають дітям не лише свій страх і біль, а й інтроектований образ агресора. Той, хто вижив, часто ідентифікується з силою, яка його майже знищила. Крім того, бабуся "змушує" онука взяти на себе її біль. Тепер він має нести не тільки свою провину, а й відповідальність за історичну травму. Що може стати для нього новим тягарем. Та всього цього у фільмі нема, це я вам по секрету кажу. Тож залишимо професійний цинізм для вузького кола. Нехай це буде красива історія про те, як добро перемагає зло. Тим більше, що фільм завершується катарсісом.