Театр «гласності».Саме тому коли одного прекрасного дня на одному з депутатських зʼїздів Олесь Терентійович Гончар підійшов зі мною до Віталія Олексійовича Коротича і сказав, що хотів би, щоб я друкувався в «Огоньку», я ввічливо подякував – а коли Коротич відійшов, сказав Олесю Терентійовичу, що ніколи не буду цього робити. Я знав, що виглядаю невдячним бовдуром, що про таку рекомендацію – Гончара Коротичу – може мріяти кожен молодий журналіст, мені ж і 23 років не було. Але я сподівався, що Олесь Терентійович, який розумів мене у найкритичніші моменти моєї роботи у ті часи, і цього разу мене зрозуміє.Він і зрозумів. Не став мене переконувати – Гончар взагалі не мав властивості наполягати, тільки поцікавився, що мене відлякує, може непевність у власних силах. Я, щиро кажучи, не міг йому точно пояснити своїх емоцій і тільки сказав, що відчуваю себе чужим у редакції «Огонька» й навряд чи знайомство із Коротичем щось тут зможе змінити. Тут Гончар посміхнувся і сказав, що знайомство із Коротичем може тільки посилити таке відчуття, якщо воно вже зародилося, й ми більше не поверталися до цієї теми.Ну, а згодом все ж таки відбувся той самий путч, і Коротич не повернувся з Америки, де тоді перебував і почав там викладати. І це теж була одна з найбільших загадок тих часів – як це головний «прораб» перебудови не повернувся з Америки саме тоді, коли у Росії перемогла демократія, а його рідна Україна проголосила незалежність? Але тепер ясно, що його мотивами міг керувати просто потаємний страх бути викритим – і він приїжджає тільки тоді, коли його колишні колеги повертають собі владу. І саме до тієї країни, де вони цю владу повертають. Один із найвідоміших українських поетів ніколи не був українським громадянином. Ніколи. І всі його коментарі до українських подій – аж до сьогоднішнього дня, коли його роботодавці знищують його Батьківщину – завжди були коментарями агента КДБ. Бо адептом «гласності» йому вже прикидатися не потрібно, зараз зовсім інша конʼюнктура.Ну, і наприкінці – просто дитячий спогад. Ми з моєю тіткою гуляємо київською вулицею Немировича-Данченка, де вона тоді мешкала. Назустріч йде літня людина, яка шанобливо знімає перед тітонькою капелюха. Але вона лише гордовито піднімає голову. В її великих тьмяних єврейських очах тільки гнів. Вона не відповідає.Згодом я дізнаюсь, що це її земляк з черкаської Кам’янки, вчений і батько відомого поета. І що тітка йому не довіряє. Не пояснює мені до кінця, чому – тоді дітям не все пояснювали, але не приховує емоцій.Вже наприкінці 90-х, коли Коротич повернувся до Москви, під час однієї з зустрічей я згадаю цю сцену і скажу йому, що у нас з ним спільне кам’янське коріння.Більше Віталій Олексійович ніколи зі мною не розмовляв.