Fuente
Пороблено Подкаст | Як українські фестивалі «переростали» в революції?Масштабний фестиваль...
256 Vistas/Alcance
2026-08-26 13:57
Mensaje №518
Як українські фестивалі «переростали» в революції?
Масштабний фестивальний рух в Україні починає зароджуватися наприкінці 1980-х і стає способом об'єднати молодь. До цього в Україні панувала російськомовна пісня. Майже не було доступу до сучасної україномовної музики.
«У середині 80-х молоді люди починають говорити про те, що музику для них пишуть „старі пердуни“, які не розуміють, чим живе сучасне покоління. У той час популярні пісні для радіо й телебачення дійсно створювали переважно члени спілок, і молодь вважала цю музику „нафталіновою“. Натомість вони пропонують владі вирішити проблему, створивши фестиваль. І тиснуть з 1985 року — аж до 1989-го, коли влада зрештою погоджується провести фестиваль і виділяє на нього гроші», — розповідає Богдан Шумилович.
Так з'являється «Червона рута».
За однією з версій, як розповідає Богдан Шумилович, влада побоювалася великих зібрань людей, які могли співати українською. Тому Київ одразу відкинули. На Львів теж не погоджувалися.
Урешті знайшли компроміс: провести фестиваль на батьківщині Володимира Івасюка у Чернівцях і назвати його на честь митця. Чернівці вважалися більш периферійними. Тодішня радянська влада сприймала це так: мовляв, нехай собі буде той фестиваль у Чернівцях, бо він не матиме впливу на Одесу чи інші найважливіші центри.
Тривала боротьба молоді за можливість слухати пісні своєю мовою і призвела до становлення цього фестивалю. А далі все відбувалося дуже швидко: перезимували, відсвяткували Різдво, Новий рік. Весною вже фестивалили у Львові на «Вивиху». Влітку співали у горах. А восени нарешті дійшли до Києва, де не дозволили провести «Червону руту». І ці молоді люди просто сіли на граніт та сказали: «Все, ми вже звідси не підемо».
Крім того, можна казати, що покоління фестивалів стало поколінням Майданів. Адже фестивальний досвід — це знайомства з людьми з різних регіонів, уміння поставити намет і навички самоорганізації. Усе це активно знадобилося під час протестів.
Тому ті, хто виходив у 2004 році, а потім у 2014 році на Майдани, — це і є люди, які виросли на фестивалях.
Чому кожна українська революція має свій плейлист? Чому радянська влада так боялася масштабних українських співів? Хто постачав закордонну музику до СРСР? Куди зараз зникла фестивальна культура, яка зароджувалася на зламі 1990-х і 2000-х?
Вмикайте новий випуск «Від „Червоної рути“ до Майданів: як фестивалі готували українців до революції» з Богданом Шумиловичем — доктором філософії, доцентом кафедри культурології гуманітарного факультету Українського католицького університету, афілійованим дослідником Центру міської історії
https://youtu.be/5Gbtxd2fDpI
Масштабний фестивальний рух в Україні починає зароджуватися наприкінці 1980-х і стає способом об'єднати молодь. До цього в Україні панувала російськомовна пісня. Майже не було доступу до сучасної україномовної музики.
«У середині 80-х молоді люди починають говорити про те, що музику для них пишуть „старі пердуни“, які не розуміють, чим живе сучасне покоління. У той час популярні пісні для радіо й телебачення дійсно створювали переважно члени спілок, і молодь вважала цю музику „нафталіновою“. Натомість вони пропонують владі вирішити проблему, створивши фестиваль. І тиснуть з 1985 року — аж до 1989-го, коли влада зрештою погоджується провести фестиваль і виділяє на нього гроші», — розповідає Богдан Шумилович.
Так з'являється «Червона рута».
За однією з версій, як розповідає Богдан Шумилович, влада побоювалася великих зібрань людей, які могли співати українською. Тому Київ одразу відкинули. На Львів теж не погоджувалися.
Урешті знайшли компроміс: провести фестиваль на батьківщині Володимира Івасюка у Чернівцях і назвати його на честь митця. Чернівці вважалися більш периферійними. Тодішня радянська влада сприймала це так: мовляв, нехай собі буде той фестиваль у Чернівцях, бо він не матиме впливу на Одесу чи інші найважливіші центри.
Тривала боротьба молоді за можливість слухати пісні своєю мовою і призвела до становлення цього фестивалю. А далі все відбувалося дуже швидко: перезимували, відсвяткували Різдво, Новий рік. Весною вже фестивалили у Львові на «Вивиху». Влітку співали у горах. А восени нарешті дійшли до Києва, де не дозволили провести «Червону руту». І ці молоді люди просто сіли на граніт та сказали: «Все, ми вже звідси не підемо».
Крім того, можна казати, що покоління фестивалів стало поколінням Майданів. Адже фестивальний досвід — це знайомства з людьми з різних регіонів, уміння поставити намет і навички самоорганізації. Усе це активно знадобилося під час протестів.
Тому ті, хто виходив у 2004 році, а потім у 2014 році на Майдани, — це і є люди, які виросли на фестивалях.
Чому кожна українська революція має свій плейлист? Чому радянська влада так боялася масштабних українських співів? Хто постачав закордонну музику до СРСР? Куди зараз зникла фестивальна культура, яка зароджувалася на зламі 1990-х і 2000-х?
Вмикайте новий випуск «Від „Червоної рути“ до Майданів: як фестивалі готували українців до революції» з Богданом Шумиловичем — доктором філософії, доцентом кафедри культурології гуманітарного факультету Українського католицького університету, афілійованим дослідником Центру міської історії
https://youtu.be/5Gbtxd2fDpI