Поліція охорони Тернопільщини | Не зламався в неволі — продовжив служити людям: історія захисника Андр...

Не зламався в неволі — продовжив служити людям: історія захисника Андрія СавельєваАндрію Савельєву — 31. Після закінчення Токмацького професійного ліцею, де він здобув професію електрозварника, Андрій майже не мав часу на звичайне мирне життя. У 2016-му він підписав військовий контракт, тож працювати за цивільною спеціальністю так і не довелося — відтоді його шлях був пов’язаний лише зі службою. Служив у 74-й бригаді на Дніпропетровщині.24 лютого 2022 року Андрій зустрів у Маріуполі, куди його батальйон відправили на оборону міста. Найстрашнішими для нього стали авіаційні бомбардування — неможливо передбачити, коли небо може перетворитися на загрозу. У тих умовах тримали підтримка побратимів і чітке розуміння, заради чого вони стоять. Думки знову й знову поверталися до родини в Токмаку — мами та десятирічного сина. Саме вони давали сили витримати.Коли Андрій потрапив у полон, спогади про рідних стали його внутрішньою опорою. Їхні обличчя, синочок удома, спомин про дім, прості речі мирного життя — усе це допомагало не втратити себе навіть у повній невизначеності.Повернення з полону принесло не лише свободу. Уже на волі він дізнався болючі новини: рідний Токмак опинився під окупацією, померли дідусь і бабуся, а мама із сином залишилися там. Радість визволення змішалася з відчуттям втрати, і це стало ще одним непростим випробуванням на шляху назад до життя. Андрій зізнається: найбільше він мріє про той день, коли українські прапори знову замайорять над його рідним містом і він зможе міцно обійняти сина.Реабілітацію Андрій проходив у Вінниці. Саме там у його житті з’явилася людина, яка повернула відчуття тепла й майбутнього. Вона — медсестра, яка згодом стала його дружиною. Побралися торік у вересні. Це було тихе, але дуже промовисте свідчення того, що життя триває навіть після найтемніших подій.Сьогодні Андрій живе у Вінниці, очікує на житло як внутрішньо переміщена особа й поступово будує нову реальність. Після лікування він думав про повернення на фронт і навіть розглядав можливість знову підписати контракт. Втім, у родині вирішили інакше: після пережитого полону найважливішим стало зберегти життя й відновитися.Разом із дружиною вони свідомо обрали інший шлях служіння державі — Андрій прийшов працювати охоронником до Управління поліції охорони у Вінницькій області. Тепер його щоденна робота — стояти на варті об’єктів, від яких залежить безпека мирного життя. Він говорить, що робота подобається, а колектив став надійною підтримкою.Про полон Андрій згадує неохоче. Деякі переживання залишаються всередині назавжди. Водночас він підтримує зв’язок із побратимами. На останній обмін полоненими вони самі організувалися й поїхали зустрічати звільнених. Того дня повернулися двоє їхніх. Для Андрія було важливо просто бути поруч і підтримати.Його життя повністю змінилося: інше місто, новий дім, нова родина, інша служба. Незмінним залишилося внутрішнє відчуття відповідальності за людей поруч. І сьогодні воно проявляється у щоденній службі — і саме з таких щоденних кроків і формується відчуття безпеки.