👆Постійність співпраці між Росією та Туреччиною свідчить про щось надзвичайно важливе для сучасної міжнародної системи. Це не стільки питання ідеології, скільки автономії в умовах невизначеності. Середні держави об’єднуються на тактичному рівні, щоб захиститися від нестабільності й отримати перевагу, поки великі конкурують між собою.Для європейських і трансатлантичних політиків повідомлення є чітким. Намагання ізолювати Анкару чи Москву часто зближують їх; беззастережне залучення ризикує легітимізувати їхній ревізіонізм. Мудріше було б поєднати стримування з надійною присутністю, а саме забезпечити відновлення дипломатичних відносин у Чорноморському регіоні, на Кавказі та у Східному Середземномор’ї, гарантувати підтримку регіональної стійкості та надати пропозицію альтернатив, які зменшують залежність від будь-якої з цих держав.Що узгодженішими будуть дії Заходу, то менше простору залишатиметься для розвитку цього нелегкого партнерства. Росія й Туреччина співпрацюють не через взаємну довіру, а тому, що зовнішній світ дозволяє – ба навіть заохочує – подібний прагматизм. Їхні відносини відображають перехід від ліберального порядку до світу багатьох порядків, де мистецтво дипломатії знову визначається не принципами, а силою.