Мої знайомі жінки, які втратили на війні дітей,узялися міцно за руки, зробили велике коло.Стоять у ньому посеред свого життя, немов посеред пустелі.Довіряють хіба що одна одній,а більше тепер нікому. Коло розгойдується, наче хтось навмисне штовхає жінок у спини.Від крику жіночі шиї покриті синцями, немов коралями.Коло розширюється, набрякає сльозами, випирає судинами,коло не має кінця і краю, не має кінця і краю. Сплітають пальці, діляться силою, не говорять нічого. Обіймаються, довго стоять незворушно, потім розкачуються. Зверху це коло нагадує провалля, обведене чорним.Напевно, Бог його зверху десь так і бачить. Він же бачить. І коли земля під ногами жінок стає надто м’якою, і далі триматись на ній стає важко та одиноко, в середину їхнього спільного кола падає так багато любові —наче сльоза, що скотилась сюди із Божого ока. І цією любов’ю коло наповнюється, коло гаряче піниться.І сильні жінки, обійнявшись, відпустивши себе на волю, стоять прямо, як стрілки годинника, що зійшлися опівночі,відраховують початок нового дня, початок усього нового. Тетяна Власова