Мінне — це спомин. Саме так звучить одна з центральних думок другого і останнього роману німецького археолога і військового Отто Рана. Хоча офіційний переклад цього слова — любов, однак Ранова версія сягає глибин індоєвропейських початків. Це слово вкорінено в багату традицію середньовічного ліричного спротиву, себто в міннезанґ. Якби нам раптом кортіло податись у мандрівку цим вишуканим жанром лицарської лірики, то першою, засадничою точкою на нашому шляху став би Гайдельберзький рукопис. Саме в ньому ми мали б змогу подибати тексти Вольфрама фон Ешенбаха (як-от частково збережений «Парсиваль»), Вальтера фон дер Фоґельвайде, Гартмана фон Ауе тощо. Якби нам ще й захотілось прослідкувати витоки цього надзвичайного явища, нам би трапилась особистість Кретьєна де Труа, аж пройшовши довгий шлях, ми б таки дісталися часів появи однієї з центральних індоєвропейських релігій — зороастризму. І почувши його гімни, ми би вчули перші ноти міннезанґу. Адже якщо мінне — це таки спомин, то нам лише й зостається, що сягати тих часів, коли боги ще дихали крізь співи.Слухати плейлист до роману Отто Рана «Двір Люцифера» — YouTube Music.https://plomin.club/otto-rahn-music-review/