Коли я пишу тексти, іноді заходжу у свої нотатки, аби подивитися збережені слова.

Простий прийом, який я раджу учням свого курсу та користуюся сама, — записувати нові або рідковживані слова в нотатки телефону та періодично їх переглядати під час написання будь-якого тексту. Деінде вони стануть у пригоді, а потім стовідсотково перекочують в активний словник. Ну, і ось я зайшла і, мабуть, натиснула щось не те, бо опинилася на дні дна своїх нотаток. А на ньому, за законом пригодницького жанру, — скарб. Лист четвертої сестри Бронте, невиданий порнороман Кафки, любовне оповідання, від якого Симоненка б почало нудити коло серця та вкривати іспанськими сиротами навіть куприк, — текст, який починається зі слів: «Знаєш, я багато думала про нас…».

Певна, ви розумієте, про який текст ідеться. Ви разом із новою людиною плюс-мінус два серйозні тижні, та ці нові «стосунки» вже так витрусили вам усю душу, що найкращим рішенням стає терапія у вигляді написання листа з усіма претензіями. Уголос таке говорити боязко та марно. Інша справа — написати. Вихлюпнути всі страждання та надіслати їх повідомленням або назавжди видалити нотатку під три чорти. Свого часу я теж таке написала. Але — чогось не видалила. Мабуть, чекала, поки цей текст, як добре вино, витримається в айфоні й розважить мене через багато років. Нижче, будь ласка, вподобані шматочки.

«… Твой игнор меня ранит. Я не понимаю, почему ты так себя ведешь и чем я заслужила такое отношение? Мне казалось, я тебе интересна и мы неплохо проводили время. И, знаешь, в последние дни ты даже начал мне нравиться как мужчина».

АХАХАХ. А до цього, Жень, він тобі подобався як хто? Банан, рюкзак чи рукомийник? Шкода, що листа не відправила, звичайно. Усе ж таки, що може бути приємніше людині за слова: «Тільки останніми днями я бачу, що ти не бабуїн».

«Я думала, мы сможем что-то построить вместе».

Нагадую, я знайома з людиною тижні зо два. Два. Думала вона. Виконроб палкого десятидня.

«Хоть ты и один такой, но у нас идентичные интересы и взгляды. То, как мы мыслим, думаем, говорим. В тебе я будто встретила режиссерскую версию себя».

Мабуть, це з невирізаним шматочком життя, де лежиш на асфальті під Емі Вайнгаус та п’єш «Шейк: Бора Бора». Або з тією сюжетною лінією, де ніяк не можеш з’їхати від мами.

«Однако, я хочу поблагодарить тебя за все, что между нами было. Пусть для тебя это и ничего не значит, я ценю прожитое вместе время. Последний наш вечер был особенный. Я не забуду его».

Я забула його.

Боже, який кайф. Об що ця людина ламала списи, які проблеми її мучили — любо-мило. Навіть трохи ностальгійно за тими часами. Погодьтеся, іноді хочеться просто страждати через скейтера, у якого на підвіконні зацвів бонг, а не ось це все. Писати йому листи та думати, що стоїш на урвищі свого серця, бо далі лише нескінченне сіре ніщо, якщо вже з ним, діамантом, не склалося.

Але найсмішніше, що цей монолог покинутої мучениці я писала в літаку «Київ — Париж», коли летіла до іншого. Реально — «хоть ты один такой», зай.