Сформулювала своє суб’єктивне бачення ідеального чоловіка в XXI столітті. 1. Немає відвертих фото. Голим його бачили тільки мама і уролог. Але під час візиту до другого зніяковіло прикривався фетровим капелюхом чи солом’яним канотьє. Коли попросили все ж таки показати, поліз битися. Це справа честі. 2. Жодної близькості «для здоров’я» не в стосунках. «Для здоров’я» в його житті мають бути лише броколі, зубна нитка та ранкова руханка під пісню «Булька, булька, я весела булька». 3. Не п’є і не курить. Йому цими губами ще шепотіти мені пісню Миколи Мозгового «Карпатські квіти». 4. Не має амбіцій бути лідером. Але якось так має усе провернути, щоб удома не сидів і я ним пишалася. Хай вигадує. 5. Гарна фігура. Так-так, фігура гарна, але особливо нікому її не показує, бо фотки ж не можна і «не в стосунках» теж не можна. Просто сидить увесь такий гарний сам собі вдома й уваги не потребує. Як невибаглива драцена. 6. Не дружить із жінками. Обходить узагалі їх десятою дорогою. Коли все ж таки зустрічає посеред вулиці, прикидається мертвим, як опосум, і чекає, поки небезпека мине. Хтозна яка з дівок захоче набитись у подруги. Це доволі ризиковано — може потім питати, як у нього справи, підтримувати у важкі моменти, відправляти рилзи. У класифікаторі небезпек ця ситуація стоїть між балістикою та Антоніновою чумою.7. Не захоплюється езотерикою. Побачу, що читає астропрогноз на свій знак — відгамселю колодою таро. 8. Не одягається відверто. Хай носить лише костюм аквалангіста. Зручний. Еластичний. Немаркий. Ще й станеться в пригоді на мості Патона!Думка дуже суб’єктивна. Не сприймайте за чисту монету. Тому доповнюйте список!
Заморозила, значить, яйцеклітини.Не так давно мене вдарила якась чергова криза самоідентичності, і я почала думати над тим, чи хочу колись узагалі стати мамою. Раніше це питання не стояло: не хотіла. Доволі просто відмовлятися від материнства у 20 років — фертильність добра, яйцеклітин тьма-тьмуща (ясла повні), попереду купа часу, аби вирішити, кого няньчити в майбутньому: Русланчика, зачатого під Еріка Клептона, чи двох йоркширський тер'єрів, на ім’я Версаче та Антон. Відмовлятися від материнства в 30+ треба трохи свідоміше, адже фертильність іде на спад. Це, звісно, не last call, але привід подумати, чи входить у мої плани на наступні 10 років (крім кольорової плиточки у ванній та подорожі на Ібіцу) ще й дитина. Тож я подумала-подумала — і вирішила, що… не знаю. Не знаю, чи хочу стати мамою. Не знаю, чи колись захочу. Не знаю, що відчуває жінка, яка мріє про дітей. Не знаю, що відчуває чайлдфрі-жінка. Мабуть, це шлях самопізнання, який треба пройти, коли (як у моєму випадку) в сраку клює біологічний годинник. Тож було ухвалене рішення морозити яйцеклітини, аби ще мати час «подумати». На процедуру з кодовою назвою «на нерест» я поїхала до Києва. Якщо коротко, це так: 2-3 місяці тверезості «до», купа аналізів, два тижні двічі в день гормональні уколи в живіт, потім вилучення зрілих яйцеклітин та відновлення 5-7 днів перед тим, як можна сісти в літак назад до Валенсії (я зараз тут мешкаю). Звісно, я дуже нервувала. Гормони та їхні наслідки, уколи, які я ніколи сама собі не робила, переживання, чи все вдасться, коливання настрою від «я дуже зважено ставлюся до себе і свого майбутнього» до «треба було народити в 19 років від якоїсь несурази й не морочити собі голову». Однак усе йшло добре. Крім росії, певна річ. Стимуляція яєчників — це, звісно, не вагітність, але все ж таки доволі делікатний стан, під час якого жінці хочеться спокою, нормального режиму дня та підтримки, а не 895 шахедів, блять, у хату. Червень, у який я приїхала, був у Києві саме таким — важким. Коли в тебе пиздує дах через гормони, а у твого будинку пиздує дах через балістику — настрій le fantastique. Хочеться не те що не «ікритися», хочеться влупити коньяку з паштетом, намащеним на хлібець, залишений у шафці з часів великої міграції людини з Африки, та піти спати на три доби. Але графік — укол щодня о 9 ранку та 9 вечора, аналізи крові, УЗД. У цей період я вийшла на якийсь новий рівень захоплення жінками. Ті, які обирають зараз вагітніти, народжувати та ростити дітей в Україні, стали для мене буквально богоподібними істотами, у яких замість серця ніжна півонія, а замість тіла — сталевий обладунок. Клянусь, я заходила у свою репродуктивну клініку, та бачила в ній не вагітних, а двадцять святих ікон. Діви Марії в сарафанах у квіточку. Зустріла там якось свою приятельку з часів універу. Вона з усмішкою сказала, що двічі робила замороження яйцеклітин та аж чотири рази ЕКЗ (штучне запліднення), поки нарешті вдалося завагітніти. «Хотіла бути естетичною матусею, — сміється, — а буде хлопчик. Доведеться замість бежевої сукні купувати йому ліжко зі Спайдерменом. Катастрофа». Щастя, звісно, але ж скільки їй довелося пройти невдалих спроб, емоційного та фізичного навантаження, розчарувань, думок «а може, зі мною щось не так?» і все це під звуки сирен та вибухів. Неймовірно. Думаю, я б крякнула. Я досі не знаю, чи захочу стати мамою і чи знадобляться мені колись мої яйцеклітини. Але я вже точно знаю, що кожна жінка направду проходить непростий шлях, обираючи чи заперечуючи материнство як соціальну роль. Репродуктивний тиск, обмежена фертильність, незапланована, обірвана, рання чи складна вагітність, самотність у своєму виборі або самокопання «чи правильно я роблю», «чи зможу я потім», «чи мені варто було взагалі народжувати?», пологи взагалі як явище і зрештою — велика відповідальність бути мамою. Додайте до цього війну. Тож щоб ви для себе не обрали, любі, ви не самі. Кожна для мене вже ікона, що носить сарафан у квіточку — знайте це.
Літак сідає у Валенсії, і хлопчик, що сидить у ряду переді мною, каже мамі:— Я взагалі-то хотів у Францію.Я не бачу жінки, її потилиці та очей, але — клянуся — можу вгадати її вираз обличчя та думки. Вони доволі прозорі. Схожі на літературний етюд, побудований на трьох ключових ідеях: «що ще ти хотів?», «мама теж багато куди хотіла» та «а гімна на лопаті не хотів?». Мабуть, саме зараз вона згадує подоланий маршрут із України, ласкаво названий «у відпустку». Він складається з автівки, двох потягів, таксі, пасажирсько-поштового диліжансу, рикші, аеростату, літака й пересадки на острові Хату-Фуку у Французькій Полінезії. Аби здолати його, МОЗ радить трохи відпочити перед відпусткою та три тижні до закусувати вино магнієм. Та в жодному, у жоднісінькому разі! не брати з собою неповнолітніх чи клунки. У неї з собою, певна річ, усе це є. І собачка. Так, вона точно згадує дорогу до «я взагалі-то хотів у Францію». Як перла дитину, тварину та валізу, напхану пластиковими самоскидами, аптечкою та надувним фламінго, сходами на вокзалі Перемишля. Там немає ліфтів та ескалаторів. Лише українські жінки з накачаними руками. Станова тяга для них анекдот. Вони розчулено плачуть, коли бачать, як європейські автобуси, наче карети з «Disney», нахиляють до бруківки, аби заходити та заводити візки було зручніше. «Так мило», — кажуть вони, переставляючи лівою рукою бабусю, що затулила їм прохід. А потім жінка згадує, як, здолавши безкінечні сходи в Перемишлі, вона хотіла втопитись у невеличкому рукомийнику на колії. Передумала. Вирішила дожити до моменту, коли відцифрують Пола Ньюмана чи Тіматі Шаламе набере 20 кілограмів. Вмила дитину та собаку. Дістала всім по банану. Написала подружці: «У дрімоті хропіння діда з нижньої полиці здалося мені шахедом». А у відповідь отримала: «Транзитом на захід іде, паскуда». Або вона думає, як стояла годину в черзі на кордоні. Сина хотів їсти, собака — пісяти (чи навпаки?), а в неї не працював інтернет, тому не вдавалося здати квитки на другий потяг, на який вони вже не встигали через затримку першого, і треба було купувати нові – на третій. Коли зрештою інтернети пробилися, з ними прийшли й правки від клієнтки: «Зможеш зараз внести?». Канєшно. Вперед ногами. Або вона просто думає, як це сталося, що «дєвочка-подросток» має дитину, родину, тварину й стільки обов’язків. Усе це замість одного єдиного — не піти за цигарками «поштучно» після пакетованого вина. А були ж часи: лише ти, університетські канікули та тип із татуюванням чотирьох священних гір буддизму, що обіцяє тобі змінитися та секс під MDMA. Чого було відмовлятися?.. Літак зупиняється, жінка відстібає пасок безпеки та каже дитині: — Звісно, котику. Наступний раз — у Францію. Сьогодні мама вип’є.
Ніколи не розуміла страху звернення до психотерапевта, поки сама не опинилася в цій пастці.Головою я завжди розуміла, що терапія — шлях до покращення свого емоційного стану та взагалі якості життя. Але коли сама відчула цю потребу, просто розгубилася. Війна, загибель батька, «апокаліпсис сьогодні» — я справлялася, мені здавалося. Так, важко й дуже боляче, але психіка не крякнула. Наче я була собою, просто у свій найтемніший час. Дивне почалося, коли я була закордоном — у безпеці. У мене з’явилися системні панічні атаки, тривожність та слабкість. Це почало впливати на щоденну рутину. Я зрозуміла свої тригери, тому із часом мені навіть стало дискомфортно їздити в авто та спілкуватися з незнайомцями — це могло спровокувати напади.Звернутися до психотерапевта? Мене щось зупиняло. Страшно розпочати шлях до себе, адже невідомо куди він приведе та що тобі всередині тебе покаже. Страшно брати нове системне фінансове зобов’язання. Страшно визнавати, що твоя психіка може підвести. Ніколи не думала, що моє ставлення до терапії може так відрізнятися, коли я сама її почала потребувати, але маємо що маємо. Пошук підтримки починається з визнання, що ти не така вже Баффі Саммерс перед обличчям власних демонів.Мабуть, до терапії треба ставитися простіше. Не уявляти її залізним екскаватором, що перериє і без того розбурхану важку голову, а теплою водою, у яку можна опустити себе й там уже почати думати, що із цим усім робити.Якщо ви зараз у пошуку доброго спеціаліста, зверніть увагу на психотерапевтку Лілію Медведєву. 35 років у професії, працювала звичайним лікарем у психіатричній лікарні, із часом виросла до спеціаліста в установі при МОЗ України. Лікарка з високим рівнем професійності, досвіду й бажанням щиро дбати про проблеми клієнтів. Раніше працювали лише офлайн, але нарешті почала проводити й онлайн-консультації, тому я й пишу цей текст.ЇЇ підхід — це науково обґрунтована терапія, заснована на довірі та результатах. Основні напрями роботи:✔️ Лікування депресії, тривожності, панічних атак.✔️ Підтримка під час криз, втрат або адаптації до нових реалій.✔️ Робота з психосоматичними проявами, коли тіло сигналізує про емоції.✔️ Діагностика та лікування психіатричних розладів: біполярний розлад, межові стани.✔️ Робота із ЛГБТ[ІК+] спільнотою.Записатися можна тут або написати їй у телеграмі.Усім здоров’я! А панічні атаки йдуть у сраку.
Мені нещодавно написав родолог.Якась розсилка в інсті. Типу: «Добрий день, мене звати Василь Айвілдумайбестович. Я — родолог-практик. Беріть у мене консультацію зі знижкою».В’їхала не одразу. Думаю, яка консультація, який родолог. Чому людині здалося, що мені от-от народжувати? А виявилося, дєвочкі, що родолог — це не від «родити», а від «рід». Тобто родолог — спеціаліст, який вивчає твої програми роду, або, як каже гугл, «є спеціалістом, який працює з генеалогічним древом, що використовує знання в астрології». Повірте мені, я жила 8 місяців на Балі та зустрічала різне. Кармолог, ченнелєр, екзорцист, шаман, таролог, коуч божественного розмаїття, провідник проявленості — це лише невеличкий список спеціалістів, послугами яких користуються люди, що хочуть дослідити себе. Але «родолог»… От варто було поїхати, одразу випала з контексту. Як ми тепер дізнаватимемося актуальні новинки зі світу під назвою «З вас 200 доларів за сеанс зцілення. Будете виходити, не забудьте дістати морквинку з дупи та покласти назад на поличку»?Що ж робить родолог? Вивчає твоє генеалогічне дерево, сканує чакри та ауру, щось там дивиться по матриці долі, зорях та, мабуть, моху, і каже, через яку саме бабку у твоєму житті відбувається такий цирк. Умовно, у вас великі борги. Тому ви йдете й витрачаєте ще трохи грошенят на родолога, який виявить причину цієї ситуації. Вона, звичайно, не у вашій недосконалій фінансовій грамотності або в економічних проблемах непростого зараз підприємництва. Вона — глибша. Річ у тім, що ваш прапрапрадід добряче закладав. «А чий ні?» — спитаєте ви. Так, але ваш — пив у борг. «Так, а чий ні?!» — знову спитаєте ви. Так, але ваш несподівано помер і не віддав позичене. Засмучена вдова так горювала, що зібрала манатки й вийшла заміж через три тижні, залишивши односельців без надій на повернення карбованців. Тож це ваш «спадок». Вам у цьому житті доведеться розв’язати родовий вузол — роздати борги та навчитися жити за коштами. Ще й не пити бажано. І ви так: «Понятно. Вам на моно чи приват за цю інфу?». Ну шо його казать, коли воно, конешно. Потім, зазвичай, вам ще слід пращура пробачити. Приєднатися до нього якимось каналом (Суецьким чи СТБ?) і поставити красиву крапку у вашій кармічній історії.— Діду! Діду, ти мене чуєш? — кажете ви в магічний шар, вироблений у Бангладеші.— Хто це?— Це я! Женя! Чуєш?— Хто?!— Неважливо. Дідусь, я вибачаю тобі! Ви-ба-ча-ю! Вибачаю за те, що мені все ж таки доведеться працювати.Він покладе слухавку, а сусід його спитає.— Хто там?— Та знову ці, — відповість дід, — фрилансери дзвонили.Тож любі потомки. Якщо колись ви знайдете цей доісторичний текст, вишкрябаний на залишках печерного телеграму, я вас прошу — не купуйте сеанс у родолога, аби мене пробачити. Краще за ці гроші придбайте пилосмок, що допоможе вам відчистити хату від ядерного попелу, успадкованого від нашого покоління.Ваша кармічна бабка.
Протилежності все ж таки притягуються. Я таке бачила. Ба і ді були геть різними. Замкнутий і товариська. Стриманий та емоційна. Холодний та турботлива. Серйозний та «ти гарний як срака навиворіт». Розумний та… (бабуню, я тебе дуже люблю, але будемо відверті). Ну, ви зрозуміли. Але найбільше їх відрізняло ставлення до медицини. Вони були типовими представниками радикальних течій. Тих, що біжать до лікарні, підозрюючи новий прищ в амбітних планах започаткувати невідому людству хворобу шкіри. І тих, хто не викликає швидку, навіть коли дорослий геморой відбруньковується від дупи, сідає навпроти на стілець та каже: «Нам двом уже затісно у твоїй хаті, ти маєш з'їхати».Ба ходила в одну й ту саму поліклініку, наче там проводили бранчі для знудьгованих розкішшю колишніх токарів п'ятого розряду — майже щотижня. У неї були «улюблені» та «неулюблені» лікарі, вона знала їхні графіки роботи та харчові вподобання. Дід узагалі не ходив. Зовсім. Жодного разу. Перший і останній раз він лежав у лікарні перед смертю. До речі, прожив дуже довге життя — не палити та не пити — то нормальна стратегія (я проти). Напевно, двох своїх синів він ловив із віконця пологового, аби не переступати поріг місця, де пахне ліками. Це було, м'яко кажучи, дивно, адже дідусь був освіченим, розумним чоловіком. Він ставився до всього виважено та критично, мав інтелектуальні захоплення. Багато читав, колекціонував рідкісні марки, моделював настільні літаки, розповідав мені про непопулярну теорію квантової свідомості й тут: «Добрий вечір, з вами Джонні Ноксвілл, і сьогодні ми спробуємо вижити без парацетамолу». Повна «кокоджамба». Але хай би чим дід не тішився, головне — не виходив голий на ґанок. Тож із часом усі звикли та дозволили йому поводитися зі своїм здоров'ям, як хочеться (йому було спробуй щось заборони). Пам'ятаю, колись я прийшла до них у гості. Питаю: — Де дідусь?— Ой, не чіпай його, — відповідає ба, — зачинився в кабінеті, вириває собі зуба. Я, звичайним способом охуємши, перепитую: — Що робить?!— Та зуба собі дере плоскогубцями. Облаштував собі стоматологію, продезінфікував інструменти, хай кряжить. Ану краще ми з тобою теж дещо видеремо — зайві історії хвороби з моєї медичної картки, м? — І тягне щось схоже на «Колонію» Кідрука за розміром. — Тут є такі застарілі, нащо мені така довбешка? От, наприклад, «стегнова грижа в 1997 році» — тобі ще про щось говорить? — Та ні..— Ножиці подай. Сидить.І ми реально гортали її картку, читали, у якому році що в неї хворіло, та видирали аркушики, у яких уже вицвіло чорнило. Дід згодом вийшов із величезною гулею замість щоки, привітався й швидко чкурнув у спальню. Або йду до них у гості, зустрічаю по дорозі діда. Той каже, що зібрався на ринок, у гараж, до супермаркету — коротше, купа справ, дуже заклопотаний. Питаю, а бабуся де. — Ой, їй щось стало трохи зле. Залишив її відпочивати.Підходжу до під'їзду й чую, як із квартири на першому поверсі зі шторами у квіточки, які мене нещодавно змусили прасувати, голосно грає музика. Дзвоню. Ба мені відчиняє з п'ятого разу і легким підстрибом біжить назад: «Чекай, вимкну, не чую». «Зле» ще ніколи не було таким жвавим. Навіть не зашарілася, вітрогонка. Якщо вона такою ж хворою ходила до лікарні, зрозуміло, чому їй доводилося відвідувати її щодня — поки доведеш, що вмираєш із рум'яними від танців щоками, витратиш купу часу. Таким дивом для мене було, що ці двоє розуміються. Ну, уявіть, ти йому «Га-га», він тобі: «Я не поняв». Ти йому вмикаєш музику, він замикається в кабінеті, бо це відволікає від конструктора. Ти йому про мозолю, що схожа на псоріаз, туберкульоз й інфаркт одночасно, а він тобі: «Не душни». Можливо, вони просто не розмовляли одне з одним, а можливо… Можливо, їх тримало разом щось інше. Тішуся цією думкою, коли відчуваю себе самотньою. Або ну дуже-дуже хворою.
Усе у світі має своє призначення.Бджола запилює рослини, аби ті квітли та існували. Для веселощів винайшли цукор та «Євробачення»,аби ми себе делікатно руйнували. Вовк працює для регуляції популяції. «На ньому» екосистема й природне біорізноманіття. Для запліднення існує овуляція, а для помилок — шістнадцятиліття.Каньє Вест створений для кринжа,карти таро — для перекладання відповідальності. Окислення заліза показує іржа —необов'язково у простих речах шукати концептуальності.Сонце гріє, аби ми не крякнули,місяць — аби було на що вити в миті розпачу. Окріп потрібен, аби сухофрукти розм’якнули, а гроші — щоб п'яною гарчати: «Та я заплачу!».Здоровий глузд фільтрує дурнуваті агітації. Літо винайшли, щоб пити дешеве вино. Клітор — аби відчувати радість від ручної стимуляції.А щоб зробити боляче, є фраза «мені все одно».Дезодорант покращує шанси на побаченні,навіть якщо воно одразу пішло не так.Стіна клубу, що мироточить, існує для сюжету на телебаченні. Для стікання ж води вигадали риштак. Зачіску пуделю придумали, аби посміятися,горох — щоб влупити одразу тазик за один рип. Весняну закоханість, щоб трохи оживлятися, а зимову — разом хворіти на грип. Усе у світі виконує різні функції — від блокнота «Dior» до бабиної каші «розмазня». Але з одного наросту досі не взяли пункції —нащо у світі існує русня?
TGLIST.COM.UA
