Топ-5 книг, які навмисно замовчували

🇮🇪 1. Джеймс Джойс — «Улісс» (1922)

Ірландський роман, надрукований у Парижі. У США розділи з журналу The Little Review визнали непристойними ще до виходу книги; пошта і митниця палили примірники.

У Британії ввезення заборонили 1923 року, офіційна заборона трималася до 1936-го. Суддя, який забороняв книгу в Англії, зізнався, що прочитав лише останні сторінки. Легально в США роман вийшов після рішення судді Вулсі 1933 року: книга непристойна не тому, що в ній є секс, а якщо вона загалом збуджує пожадливість. До того шедевр модернізму існував як контрабанда.

🇬🇧 2. Д. Г. Лоуренс — «Коханець леді Чаттерлі» (1928)

Повний текст у Британії не можна було видати 32 роки. Penguin ризикнув 1960-го — і отримав процес за законом про непристойні публікації. Прокурор запитав присяжних, чи готові вони «дозволити своїм дружинам і слугам» читати цю книгу. Penguin виграв. Наклад потім розійшовся мільйонами. Класичний випадок: не «не помітили», а свідомо тримали за дверима як порнографію, хоча йшлося про роман про клас, тіло і повоєнну Англію.

🇺🇸 3. Девід Вайз і Томас Росс — «Невидимий уряд» (1964)

Перша серйозна журналістська книга про ЦРУ для широкої публіки: невидима частина американської влади, таємні операції, брак контролю. Автори не працювали в розвідці, цензурі агентства не підлягали. ЦРУ все одно вкрало гранки, склало список «порушень», умовляло Random House зняти книгу і розглядало план скупити весь наклад. Видавець Беннетт Серф відповів: продамо вам перший тираж — і одразу замовимо другий, третій і четвертий. Агентство відступило. Книга стала бестселером і зламала попереднє газетне мовчання: до неї звичайний читач майже не знав, чим ЦРУ займається за кордоном.

🇫🇷 4. Маркіз де Сад — «120 днів Содому» / «Жюстіна» (кінець XVIII ст.)

Писав у Бастилії на вузькому сувої. Рукопис «120 днів» вважали втраченим після штурму в’язниці, потім він десятиліттями жив у підпіллі. Легально Сада у Франції майже не існувало до середини XX століття: тексти тримали в «Пеклі» Національної бібліотеки, друкували анонімно й за кордоном. У 1954–1958 роках видавець Жан-Жак Повер пішов під суд за повне зібрання. Книги наказали знищити, Повера оштрафували. Лише з 1960-х Сад поволі вийшов із катакомб — аж до «Плеяди». Це найдовше французьке замовчування: півтора століття текст існував як кримінальний предмет, а не як література.

🇬🇧 5. Джордж Орвелл — «Колгосп тварин» (1945) і його ненадрукована передмова

Саму книгу відмовили чотири видавці. Один спочатку погодився, потім сходив до Міністерства інформації — і відступив: критикувати Сталіна, поки СРСР союзник, «несвоєчасно». Орвелл написав передмову «Свобода друку». Там головне не про СРСР, а про Англію:
«Зловісний факт літературної цензури в Англії полягає в тому, що вона здебільшого добровільна… Незручні факти тримають у темряві без жодної офіційної заборони — бо існує мовчазна угода, що “не варто” про це згадувати».
Передмова до першого видання не увійшла. Її знайшли й опублікували лише 1972 року. Тобто текст про змову мовчання сам на 27 років потрапив у цю змову.

@paliturka / Підтримати