Estadísticas de telegram channel - @padrePoltava

Маршрутка_на_Топольки"Не їдьте сюди, тут дивитись нічого"Полтава — це не місто, це формат.Формат, де новини читаються як саркастично-апатичні дописи. Але маршрутка їде. І ми в ній.🧱 Почнімо з доброго.Місто серед учасників проєкту створення мережі соціального житла.Нехай ця ініціатива не перетвориться на мережу обіцянок, а дійсно дасть людям дах над головою, а не мрії над порожнечею.🏥 У дитячій лікарні відкрили сучасне відділення інтенсивної терапії. Це, без жодного сарказму, — добре. Дякуємо всім, хто до цього причетний.☀️ ЮНІСЕФ ремонтує укриття та встановлює сонячні панелі у школах. Дякуємо, що світло приносить не лише ДТЕК.⚽ Юні спортсмени — знову перемоги. А міські лідери — знову бумажки, ой, прастіті,грамоти. Бо в нас усе для дітей: листівки замість полів, піар замість підтримки.🛣 А от в селах громади — бездоріжжя, сміття, порожнеча. Там, де колись була сільрада, тепер лише староста з порожнім бюджетом і ще порожнішою відповіддю УЖКГ: "нема баків, нема машин, нема нічого". Ну, крім дерибану вулиць під ремонт. Там — усе є.🎥 Актори місцевої політики, Поліщук і Чепурко, знімають спільний артхаус: "Все погано, але ми нічого не зробимо". Плакатний фільм, бюджет — нуль, користі — ще менше.⚽ Тренер Дмитро Палапа 2 роки хоче зробити добро — футбольне поле. А міська рада 2 роки хоче не дати. Бо ж якщо без відкату — то нецікаво. Бюрократія — це не система, це прикриття жадібності.🪦 Комісія по перейменуванню не перейменовує вулиці на честь загиблих воїнів — бо воєнний стан. Це такий символічний бюрократичний шолом, яким накривають небажання діяти. Герої вмирають, а чиновники відкладають.🚧 Мами просять відремонтувати вулиці, бо коляска не їде, а діти — сироти. Відповідь влади — "а якщо всі проситимуть?"Так ось, проситимуть. І ще й спитають. Просто чомусь одні українці на нулі з ворогом, а інші на нулі совісті.💥 А поки — знову шахеди. І знову без ППО. Бо замість захисту міста — косять траву. І розмічають дороги, по яких їдуть нікуди.🌪 Полтава — місто, де живуть сильні люди, покинуті слабкою владою.І вікно нашої маршрутки — не скарга, а пам’ятка: "так жити не можна"Місто — не декорація для влогів. Місто — це ті, хто втратив, вижив і чекає відповідей.🎯 І так, війна — не про грамоти. Вона — про любов. До людей, до правди, до України.Все інше — пісок, який розвіється.Залишайтесь на маршруті. Говоріть правду. Дивіться в очі тим, хто загинув — і робіть висновки.

Чудо — це не порушення реальності. Це її справжнє обличчя.Ті, хто вірять у чудо, зазвичай об’єктивніші, ніж ті, хто не вірить.Бо віруючий не каже: "так не може бути",він каже: "Я не все розумію, але світ — більший за мій мозок".А от невіруючі — часто ходячий музей закостенілого догматизму.«Цього не може бути, бо цього не може бути», — їх головна молитва.Інтелектуальна вузькоколійка, що прямує до пихатої банальності.Ми віримо в чудеса не тому, що "так прийнято", а тому що бачили, або довіряємо свідкам.Якщо ти знайомий з Творцем, то тебе вже не дивує, що Він іноді втручається в закони, які Сам і створив.До речі, головне чудо — це Воскресіння Христа.Не фокус. Не метафора. Не легенда.А історична реальність, за яку апостоли пішли на смерть.Вони не вигадали чудо — вони його бачили.І весь світ після того почав дихати інакше.Християнство — не про чарівні трюки.А про присутність Живого Бога в світі, який вмирає.І кожне справжнє чудо — це не шоу.Це нагадування, що смерть — не фінал. Що любов — сильніша за біологію.Що життя сильніше за смерть. Що Бог — не десь, а тут, поруч з нами.І Йому не байдуже.Тому віримо.І не соромимось вірити.Бо справжня віра — не наївність,а відвага бути вільним від тупої самовпевненості.

Що таке Перемога?Ні, не "перемога" в лапках, не ваші куці політичні переможеньки, не імітація збереженого статус-кво, не "головне, щоб хоч трохи лишилося від України".Це все — мутна фігня для втомлених, зраджених або зручних. Для тих, хто хоче домовитися посередині між життям і смертю, між свободою і ярмом. До речі, любителі подібної муті можуть вже святкувати двохріччя "Плану перемоги" від Зеленського, і під шашлички.Але війна — не про компроміс. Це війна на знищення. Або ми, або вони.І тому перемога — це не просто «менше, ніж вони хотіли». Перемога — це щоб більше не було кому хотіти. Щоб рашизм пішов у пекло історії. Щоб кожен, хто виправдовував звірства, рано чи пізно побачив Господа. На суді.Перемога — це не межа мапи. Це стан Царства.І тут варто згадати: переможцем був пророк Даніїл — без своєї землі, але з Богом, якому служив. Переможцем був Ісус Христос — розіп’ятий, але воскреслий. Переможцем був Стус — замордований, але нескорений.Переможець — це не той, хто не втратив. Це той, кого не зламали.Тому в мене можна відібрати все. Можна вбити. Але не перемогти. Бо моя перемога — Царство Господа, що приходить у силі.Не треба нам вашої змореної напівкапітуляції, не треба впарювати "широкі погляди", які завжди ведуть до звуження кордонів. Не треба отого: "зрозуміти й пробачити" окупанта.Бо коли перемогу підміняють пом’якшенням,— гинуть не тільки міста, а й сенси.Ми — переможці. Навіть у поразках. Бо ми знаємо, що таке Перемога.

Сміх — це не просто емоція. Це напрямок душі.У пеклі теж будуть сміятись.Сміхом хриплим, сдавленим, злісним.Сміхом, що рве легені й душу.Сміхом, який звучить не від радості — а від порожнечі, знущання і втоми від себе самого.На сцені — старі потворні клоуни з вічного "95 кварталу".Гарно вмонтовані в пекельну програму.Поруч — Задорнов у ролі архікоміка для тупих.Все за сценарієм: одна і та ж гнила жартівлива блювотина з вічним присмаком гордині, насмішки, презирства.А глядачі — приклеєні демонами до крісел. І ржуть.Не тому, що смішно. А тому що іншого вже не лишилось.Це — сміх без свободи.Сміх, який не рятує, а мучить.Сміх, який звучить із гнилих вуст, і нічого не будує.А в Раю — теж буде сміх.І, можливо, саме з нього все й почнеться.Сміх вільний.Сміх ясний.Сміх апостола Павла, коли він згадуватиме, як його били камінням, а він дякував Богові.Сміх Марії, коли маленький Ісус сказав перше: "мама".Сміх друзів Божих, які пройшли через вогонь і воду — і нарешті побачили Світло.Бо істинний сміх — це дихання свободи.Це коли нічого не треба доводити.Це коли ти не над кимось, а з кимось.Це коли ти — вдома.І правда в тому, що і пекло, і Рай — починаються тут.З того, як ми сміємося.Можна сміятися з людей.А можна — разом з Богом.Бо і Він теж сміється.

Хроніка пікіруючих шахедів.Знов летить у Полтаву.І знов небо стискається в жменю. І знов люди ховають голови в плечі.І знов хочеться сховати дітей у серце,а небо — перекреслити хрестом.Але не встигаєш.Насправді — немає сил.Вже просто немає.Але є щось інше.Є нестримне бажання дякувати Богу.Що світло ще палає — хоч би й свічкою,що місто ще тримається — хоч би й на молитвах.Є бажання пережити наших катів.Побачити, як їхній залізний апокаліпсис зламається об звичайний український двір.Об підвал, де співають псалми.Об МНСника який виносить пораненого.Об хлопця, який несе на руках дитину. Об матір, яка закриває собою сина.Об любов.Є бажання перемогти.Не з ненависті — з правди.Щоби зло було покаране.Щоби пам’ять була збережена.Щоби смерть більше не приходила за дітьми.Хочеться випростатись.Навіть коли трясуться руки.Навіть коли підлога — це не підлога, а пил від ракети.Навіть тоді.І щоби вся наша брудна вата, вся ця сатанинська риторика "мирного русского народа"заткнулась. Назавжди.І в тиші —вперше за довгий час —прозвучало би щось живе."Не нам, Господи, не нам, а Імені Твоєму дай славу." (Псалом 113)Слава — не в тому, що ми не вмираємо.А в тому, що ми залишаємося людьми.Навіть під час війни.Навіть під час пекла.Навіть коли все горить.Полтава стоїть.Україна стоїть.І стоятиме.Бо ми з Тобою, Боже.І Ти — з нами.

Ходиш до храму? Що ж, тепер найважче — не втратити Бога.Бо багато хто приходить до Церкви — і губиться в деталях. Де повертатися, як тримати пальці, який пасок "канонічний", яка спідниця "достатньо благочестива", яка зачіска не спокушає. І починається храмова гімнастика з елементами дресс-коду. А серце десь позаду.Так от. Це не християнство.Це — релігійна підміна. Те саме, з чого Ісус виганяв торговців з Храму, сварився з фарисеями і розповідав страшні притчі. Бо обряд без серця — це ідолопоклонство. Це коли ти замість живого Бога поклоняєшся формі.І питаєш, як правильно: так чи так? А Христос каже: «Оце є діло Боже, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав» (Ів. 6:29).Не "розставляли свічки по фен-шую", а вірували, жили в довірі, у стосунках, у любові.Бо віра — це не хреститися по шаблону, а жива єдність із Тим, Хто тебе полюбив першим. Це страх втратити любов. Загасити живий вогонь, і залишитись з димом.Хочеш знати, чи ти на правильному шляху? Ось критерій: "Любов довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається..." (1Кор.13)Оце — твій щоденник духовного життя. Не вбрання, не суворість, не пафос. А любов.Якщо віра не веде до любові — вона веде в інше місце.Християнин — це не той, хто правильно перехрестився. А той, в кому живе Христос. Страшно не переплутати устав поклониів — Бог не образиться. Страшно знати купу молитов і при цьому зневажати ближнього. Страшно служити ідолу ритуалу.Ходи в храм. Але головне — не просто входь у двері будівлі, а входь у Життя. У Царство Любові.І там не питають, скільки разів ти був на вечірні. Там питають, кого ти навчив любити і кому ти себе приніс в жертву любові.

Ми ніколи не повернемось з війни.Вона буде нас наздоганяти щодня — у звуках феєрверків, у шрамах, у поглядах з могил, у алеях Героїв, в арматурі, що стирчить з землі, у порожніх вікнах.І наші діти — не повернуться. Вони народились у країні, де війна — не сюжет, а пейзаж з дитинства. І їм, можливо, буде ще важче.Ми втомилися, але війна не відпускає. Бо вона — не тільки зовні. Вона — всередині. І саме тому, коли ми приймаємо цей біль, ми насправді відповідаємо Богу:"Так, Господи, ми тут. Ми не ховаємось. Ми живі. Ми пам’ятаємо".Нас легко знайти, бо ми - боговидці. Нас бачить Бог.Він знаходить нас, щоби врятувати.Друзі — знаходять, щоб обійняти.Вороги — щоб убити.Але ми стоїмо.Ми дякуємо ЗСУ.Ми дякуємо Богу.Бо навіть якщо нам судилося померти на порозі Землі Обітованої — ми знаємо, навіщо ми йшли.Перед нами драбина, і вона побудована з уламків, підбитої техніки, понівечених тіл і зраджених надій — але її вершина веде до Неба.Бо найвищий щабель — це уповання на Перемогу у Христі.І подяка Йому за те, що не залишив.Ангели — поруч. І ми перемагаємо.All Ukrainian men and women — fighting evil again.And winning.

ПетроLive і ПавлоOfficialУ неділю, 29 червня, — святих апостолів Петра і Павла. Перших православних блогерів.Якби в них був мобільний інтернет — Рим упав би швидше.Павло — майстер лонгрідів.Петро — коротко, але прямо в серце.Обидва — справжні блогери Царства Божого.Тому ось вам поради, православні:🔹 Пиши не заради вподобайок, а заради правди.Павло не чекав, що його листи “зайдуть у сторіс”. Він писав, бо Церкві боліло. І тому його читають дві тисячі років.🔹 Не бійся редагувати себе.Петро тричі відмовився, але потім — тричі полюбив. Головне не ідеальний образ, а живе серце.🔹 Не роби контент із хреста інших.Не піднімай рейтинг на болю. Павло, коли говорив про страждання, починав із себе. А не з того, “хто знову згрішив”.🔹 Гнів – не стратегія.Апостоли могли й різко. Але завжди — з любов’ю. Якщо твій пост лише палає — хай це буде вогонь Духа, а не твого еґо.🔹 Не будь рупором імперій та гидкої влади.Петро не співпрацював із прокуратором. Павло не кликав Цезаря на конференцію. Якщо ти пишеш Євангеліє — то ти точно не в мейнстрімі.🔹 А як же хейт?Петру казали, що він неграмотний. Павлу — що занадто розумний. Ісусу — що в Ньому біс.Тож якщо тебе ще не проклинали — можливо, ти просто нічого не кажеш.Хейт — не завжди поразка.Іноді — це підтвердження, що ти на правильному боці.🔹 І нарешті — пиши так, ніби завтра Господь зачитує твій профіль на Страшному Суді.А Він таки прочитає. Все.🔹 А головне — не зупиняйся.Вони писали з темниці та в дорозі.Ми — з бліндажу, зі сховища, з кав’ярні.Тож більше світла. Люди чекають не чергового експерта, а живого слова.Хто має очі — хай читає.Хто має акаунт — хай говорить та палає вогнем Святого Духа, як Петро і Павло.І не забудьте в неділю сходити до храму.Вшанувати першоверховних блогерів.І подякувати Господу за інтернет.

#Маршрутка_на_ТополькиЗалізна кришечка і золотий дерибанПоки наші повертаються з полону — з фронту життя, смерті й надії — Полтава повертається до звичних справ: відкати, дерибан і фірмове "аби чого не вийшло".🎒 Шкільний фронт.Полтавські школярі знову перемагають у спортивних змаганнях «Пліч-о-пліч». Маленькі герої.Цього року таки пообіцяли подарунки першачкам. Не тому, що діти важливі, а тому, що вибори наближаються. Хоч з запізненням — але краще хай діти отримають олівці з піар-наклейкою, ніж нічого взагалі.А от мистецький ліцей ім. Софії Русової— не витримав.Два роки боротьби батьків та вчителів. Два роки саботажу й холодної байдужості від чиновників.Єдиний обласний мистецький ліцей Полтавщини — закрили. Влада перемогла дітей. Рішення прийнято.Бюджет вистояв. Ліцей — ні.🌳 Парк відпочинку «Антилюдь»Фотозони закривають, паркани мастять мастилом. Влада бачить в людях загрозу для території, яка мала б бути створена для людей. Екоінспекція — мовчить. Команду "фас" не дали.🔥 Тепло від щедрості.«Теплоенерго» передає полтавські модульні котельні іншим громадам. Бо ж у нас усе ідеально. Мабуть, ідеальніше, ніж дозволяє закон збереження енергії. Чужим — модулі. Своїм — відкати.🍴 Гуляти нікуди, але поїсти буде де.Павленківський парк отримав нову функцію — під ресторан. Справжній "парк-гриль". Смачно пахне грошима, хоч і не всім.⚙️ ЖКГ-шна ностальгія.Пан Чепурко ностальгує за своїм управлінням. Критикує, звісно. Але так, з теплотою. Як батько, що сварить дітей за те, що ті ламають те, що сам збудував на швидку руку.⚽ Футбольні поля – теж у приватні руки.Підліткам залишаться дахи, паркани, або TikTok. Про розвиток молоді — це не в нашому департаменті.📦 Іменні бокси для кришечок.Геніально. Полтава — місто, де кришечка важливіша за школу. Головне — щоб з іменем кандидата. Бо кришечки — голосують.А тим часом…На вулицях падають дерева, діти під колесами, пішоходів — не видно. Хіба на панахиді.Але влада Полтави живе в паралельному всесвіті. Там є мости, дороги, культурні події й щасливі мешканці.На рекламному білборді. За бюджетні кошти.І що залишається нам?Триматися один одного. Не зраджувати себе. І поки не мовчати. Бо хтось має озвучити зупинки здорового глузду.

Недiля всiх українських святихНе з підручника. А з крові, віри й боротьби.Святі — не лише ті, кого вивчають на іконописних курсах.Святі — це ті, кого пам’ятає земля.Галичина, яка ховала отців у стодолах.Полісся, що молилось пошепки.Полтава, де люди хрестились на схід, але молились на Захід — до Світла.Харків, що тримає молитву під бомбами.Київ, що квітне, не зважаючи на обстріли.Маріуполь, що став Голгофою.Українська святість — не глянцева. Вона згоріла в Крутах,лежала у Сандармосі,вмирала на нарах у Воркутинських таборах, розривалась на фронті, тягнула бронік на собі, а в неділю все одно йшла до храму — щоб стати на коліна лише перед Богом. Українські святі — це не лине Антоній Печерський і Іов Почаївський, але це і тисячі новомучеників закатованих, знищених, вбитих, похованих без хрестів.Це ті, хто молиться під час обстрілу.Це ті, хто постить на “нулі”, бо просто немає що їсти.Це ті, хто віддає останнє, і не фотографує це для звітності.Це ті, хто мовчки чинить добро — і не просить медаль.Бо святість — не про ідеальність.Святість — це коли ти живеш так, що світ трохи менше гниє.Сьогодні святими можуть бути:— військовий, що тримає позицію під Покровськом— волонтерка, що день і ніч плете сітки у підвалі— хлопець із татуюванням Архистратига на руці, що вивіз побратима під вогнем— бабуся, що носить пиріжки в шпиталь— священник, який не читав проповідь, бо стояв поряд з тілом Героя і просто мовчав— вчителька, яка навчила дітей правди під окупацією.Святість — не легенда. Вона в нас.У болі. В утомі. У виборі не зрадити.Бути своїм у Бога — от що значить бути святим.І Бог питає:“А ти?”Недiля всiх українських святих — це не просто спогад.Це перевірка нашого хребта.Це день, коли душа чує:“Я чекаю тебе у списку. Серед живих. І серед тих, що встояли.”А святі — це ті, хто встояв.Святість перемагає. І вона — у нас.Амінь.