Стрітенська свічка — не про віск. Ми часто говоримо про стрітенську свічку так, ніби вона — магічний предмет. Зберегти. Засвітити "на грім". Поставити "на біду". Але все це — лише тінь. Стрітенська свічка — не про віск. І навіть не про полум’я як таке. Вона — про вогонь Святого Духа, який має палати в людині. Не навколо нас. Не поруч. А всередині. Бо якщо вогонь лише в руках — він гасне. Якщо в храмі — він лишається в храмі. А якщо в серці — він не боїться ні темряви, ні вітру, ні страху. Симеон узяв Немовля на руки — і побачив Світло, не тому, що запалили свічки, а тому, що серце було готове прийняти Вогонь. Стрітенська свічка — це запитання, а не оберіг: чи горить у тобі щось, крім тривоги, злості й втоми? Чи є в тобі світло, яке не пожирає, а зігріває? Не спалює — а очищає? Вогонь Святого Духа не робить життя простішим. Він робить його справжнім. Він виганяє ідолів, спалює ілюзії, підсвічує правду — навіть ту, яку не хочеться бачити. Тому стрітенську свічку не варто берегти "на крайній випадок". Крайній випадок — це життя без внутрішнього світла. І якщо вже щось сьогодні має горіти,то не віск у руках, а серце, яке не погодилося жити в темряві. Бо Стрітення — це не про те, що ми запалили свічку, а про те, чи наважилися ми дозволити Вогню запалити нас.