Padre Poltava | Ви коли-небудь чули, як кричать гарпії?Ті протяжні, пронизливі звуки, ...

Ви коли-небудь чули, як кричать гарпії?Ті протяжні, пронизливі звуки, що не просто лякають, а проходять крізь мозок і душу, рвуть серце, залишаючи після себе відчуття покинутості, сліпоти, немочі й абсолютної безпорадності. Це крик, який не стільки оглушує, скільки виснажує, повільно витягує з людини сили, розхитує ґрунт під ногами і нав’язує думку, що опиратися марно.Ви уявляли, як ці потвори кружляють над тими, хто втратив надію, крадуть їхню їжу, гидять у неї, а потім холодним, безжальним ножем ріжуть кожну жилку — і життя починає кривавити не від удару, а від виснаження? Гарпії не завжди вбивають одразу. Їхня робота — доводити до внутрішньої капітуляції.Я знаю: кожен українець чув цей крик. Чув не раз і не двічі. Ми чуємо його щодня, і майже щодня він переходить у завивання, яке сповіщає про втрати — близькі чи далекі, відомі поіменно чи безіменні, але завжди справжні. Це вий сирен повітряної тривоги — той самий голос гарпій, що вганяє в розпач, дезорієнтує, намагається вбити надію ще до того, як впаде ракета чи шахед.Але, попри це голосіння, ми маємо підводитися. Збиратися. Жити. Не тому, що нам легко, і не тому, що ми не боїмося, а тому що іншого вибору немає. Життя стає формою спротиву, дихання — актом непокори, звичайний день — перемогою над тими, хто хоче, щоб ми зламалися зсередини.Ми маємо вчитися не помирати.Не лише фізично — а внутрішньо.Не дозволяти гарпіям харчуватися нашою надією.Не віддавати їм право визначати, ким ми є.Бо поки ми живемо, поки підводимось після кожного виття, поки збираємо себе з уламків — вони програють.А ми, всупереч усьому, залишаємося людьми.