Інфантильність — найзручніша форма історичної амністії. Одна з головних хвороб історичної свідомості колонізованих і напівколонізованих спільнот — модель "невинності". Вона тепла, заспокійлива і дуже небезпечна. Вона дозволяє почуватися морально чистими, але водночас повністю знімає політичну дієздатність. Усі хочуть бути жертвами. Ніхто — співтворцями катастроф. Але історія не працює як групова терапія. Вона не питає, чи нам боляче. Вона питає: хто ухвалював рішення? Суб’єктність — це не лише право говорити "нас зрадили". Суб’єктність — це тяглість, пам’ять і відповідальність. А разом із ними — провина. Не "провина жертви", якою так люблять маніпулювати циніки, а провина суб’єкта: того, хто робив вибір, помилявся, голосував "по-приколу", переоцінював себе, недооцінював ворога, плутав бажане з реальним, зручне — з правильним. Цей жест прийняття провини болісний. Він ламає міф про власну бездоганність. Але саме він відрізняє дорослу людину від інфантильної. Ми живемо у страшний час. На наших очах формується щось схоже на нові темні століття — з руїнами, війнами, розпадом смислів і поверненням архаїки. І від цього не сховаєшся ані у "нас змусили", ані у "ми нічого не вирішували". Залишається лише одне питання: ким ми увійдемо в цей хаос? Відповідальними суб’єктами — чи інфантильними невігласами з "чистими" руками і порожніми головами. Історія все одно нас перевірить. Питання лише — на зрілість чи на втечу.