Духовне здоров’я людини прямо пропорційне її любові до Бога. І щоб ми не казали, але ця любов майже завжди — Любов-потреба. Ми любимо Бога, бо нам болить. Бо ми зламані. Бо ми покинуті. Бо все наше єство — одна суцільна нестача: неповне, незакінчене, порожнє і водночас захаращене дурницями, якщо чесно. Так, можна говорити  про "чисту любов", "безкорисливе стояння та подяку перед Богом"Але щойно людина подумає, що може жити цим і більше не потребує Бога як дарувальника — це перестає бути благодаттю і стає духовною ілюзією - гординею. Бо серце, яке любить, несамовито потребує того, кого любить. І в цьому немає нічого принизливого. Так ми потребуємо Бога. Тільки тупе створіння може стати перед Творцем і сказати:"Я не жебрак. Я люблю Тебе абсолютно безкорисливо". Ті, хто справді близько до Бога, завжди виливають свою нужду перед Єдиним Дарителем, але й завжди дякують Йому за всі дари, навіть коли їх не бачать чи не розуміють. Але Бог кличе не сильних, а тих, хто потребує:"Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені...""Відчини свої уста — і Я їхнаповню..."Бо Бог не боїться нашої потреби. Він її чекає. Нам потрібно лише навчитися приймати дари з подякою.