Недiля всiх українських святихНе з підручника. А з крові, віри й боротьби. Святі — не лише ті, кого вивчають на іконописних курсах. Святі — це ті, кого пам’ятає земля. Галичина, яка ховала отців у стодолах. Полісся, що молилось пошепки. Полтава, де люди хрестились на схід, але молились на Захід — до Світла. Харків, що тримає молитву під бомбами. Київ, що квітне, не зважаючи на обстріли. Маріуполь, що став Голгофою. Українська святість — не глянцева. Вона згоріла в Крутах,лежала у Сандармосі,вмирала на нарах у Воркутинських таборах, розривалась на фронті, тягнула бронік на собі, а в неділю все одно йшла до храму — щоб стати на коліна лише перед Богом. Українські святі — це не лине Антоній Печерський і Іов Почаївський, але це і тисячі новомучеників закатованих, знищених, вбитих, похованих без хрестів. Це ті, хто молиться під час обстрілу. Це ті, хто постить на “нулі”, бо просто немає що їсти. Це ті, хто віддає останнє, і не фотографує це для звітності. Це ті, хто мовчки чинить добро — і не просить медаль. Бо святість — не про ідеальність. Святість — це коли ти живеш так, що світ трохи менше гниє. Сьогодні святими можуть бути:— військовий, що тримає позицію під Покровськом— волонтерка, що день і ніч плете сітки у підвалі— хлопець із татуюванням Архистратига на руці, що вивіз побратима під вогнем— бабуся, що носить пиріжки в шпиталь— священник, який не читав проповідь, бо стояв поряд з тілом Героя і просто мовчав— вчителька, яка навчила дітей правди під окупацією. Святість — не легенда. Вона в нас. У болі. В утомі. У виборі не зрадити. Бути своїм у Бога — от що значить бути святим. І Бог питає:“А ти?”Недiля всiх українських святих — це не просто спогад. Це перевірка нашого хребта. Це день, коли душа чує:“Я чекаю тебе у списку. Серед живих. І серед тих, що встояли.”А святі — це ті, хто встояв. Святість перемагає. І вона — у нас. Амінь.