Свобода — це не коли ти можеш кричати «маю право!» і ставити свого корча на клумбу. І не тоді, коли вночі з ножиком шепочеш шинам господаря того корча: «відпочивай, двір мій, відпочивай...». Це не свобода — це невроз у різних проявах.Свобода — це коли тобі не треба доводити, що ти головний. Бо ти просто живеш — не за рахунок інших, а разом з ними. Свобода — це коли поважаєш себе настільки, що можеш поважати і ближнього, навіть якщо в нього «Лада Пріора» і трохи дивне розуміння естетики.А найгірше — це не мудак на клумбі і не шинний месник. Найгірше — це ті, хто заливає весь світ асфальтом своєї тупості й будує паркани там, де мала б бути стежка до серця. Їх не цікавить порядок, їх цікавить контроль. Бо з контролем у них єдина ілюзія, що хоч щось у житті під контролем.Я зустрічаю таких часто. Але я знаю, що є місце, де повітря інакше. Де не тисне. Де свободу не виголошують, а вчаться нею дихати. Це наш храм. Це спільнота. Це ті, хто не ідеальні, але принаймні не носять із собою духовний шлагбаум.Деякі колегі-священники кажуть, що мені пощастило з парафіянами.Ні. Це просто Бог ще не зневірився в нас.А отже — й нам не варто зневірятись.