А як би ти описав стиль Луї-Фердінана Селіна? Спитав мене Отакої, Андрійку! після того, як я поділився першими враженнями про його Біблію під назвою «Подорож на край ночі». Уявіть собі ошатного пана в доброму піджаку, який увечері заходить у смердючу, вошиву обригайлівку. За кілька годин його вже не відрізнити від місцевих пияків: він горлає пісні про тутешніх шльондр, регоче з усіма та над усіма, лається, лізе до офіціантки, пощипуючи під столом її ляжку. На ранок цей пан прокидається у брудній калюжі. Від його вечірньої пристойності залишилися одні клапті: краватка десь загубилася, під оком красується фіолетовий ліхтар, одяг заляпаний багнюкою, а в промежині свербить так, ніби всі брудні жінки Парижа вирішили залишити йому сувенір на пам’ять. От це і є стиль Селіна, якби він був тілесним. Щоправда, текст «Подорожі» настільки живий, що здається, його і справді можна торкнутись. Я б навіть сказав, шалено живий, дарма, що брудний і цинічний. В цьому весь сенс життя без прикрас. Французька богема закочує очі, дами хапаються за свої перли і червоніють під пудрою, бо цей божевільний місьє Луї наважився у 1932-му році опублікувати роман з матюками про секс, блювоту, воші, війну, колоніанізм та всю ту красу людського життя, яку пристойна література воліла раніше  не помічати. Назву стиль Селіна як вульгарний експресіонізм, і мені до сраки, що цей термін не є загальновизнаним. Мсьє Луї сто років тому довів, що правда – це не те, про що усі говорять, а те, про що якраз усі гуртом мовчать.