#щоденник 14.ХПочали холоститися. Кілька годин цим займались сьогодні. Пальці й кисті мають укріплятися. Інші взводи мали цікавий такмед сьогодні, краєм ока бачив. У нас буде в кінці тижня. В кінці вмовив нашого лейтенанта пройти смугу перешкод. Робота на кілька хвилин, але що це за робота! Був у броніку, касці та з автоматом. Спершу повзти, далі 20 відтискань, біг до окопа, стрибаю в нього, там дві позиції, вибігаю, далі шини різної висоти (висота визначає позицію стрільби: стоячи, на коліні, лежачи), відстань між ними метрів десять — усе бігом з піднятим автоматом, далі знов повзти, ще позиції, нарешті фініш: 30 присідань і ривок до намету. Серце колотиться. Наступні хвилин 8 не можу віддишатися, повертається кашель, що був уже майже зник. Виснажений. Відходжу. Надягаю назад бронік, іду на пробіжку. З броніком бігати важко (він важить більше, ніж 10 кг). Пробіг три кілометри, тоді покликали в намет готуватися до здачі зброї. Загалом навантажився добре. Завтра легкий день (теревені про історію збройної боротьби між Росією й Україною), відновлюватимусь. Взводний привіз сьогодні посилки. Не забув і мені кілька кіло цибулі (замовляв йому). Дякую, д(р)уже. Взяв цибулину на вечерю, усю умʼяв (хлопці скаржуться, що від мене несе цибулею). Увечері привезли багато новобранців, навскид зводи два набереться. Пішла чутка, що це з концерту Океан Ельзи. Кажуть, там ТЦКашники зробили облаву і багатьом вручили повістки. Обурює такий метод. Якось це підло. Взагалі до роботи працівників ТЦК є великі питання. Тут наслухався, як бусифікують, заштовхують, затягують тощо людей на вулиці. Випадки, коли це мирно і цивілізовано робиться, також є. Багато факторів, з них чи не найперший, вочевидь, — район. Кажуть, на Теремках працівники не дуже тактовні. І це не єдиний район у Києві. Також, певен, залежить і від реакції людини, до якої підходять. Якщо починає огризатися, добром точно не кінчиться. Лиш невтямки мені, чому роздають повістки різним бурлакам і сіромам. Рідко побачиш молодого дуже хлопця, якому дали повістку або бусифікували. А який сенс із пʼятдесятилітніх напівкалік? Кажу про себе, підіть увечері на Хрещатик. Скільки там молодняка набереться! Ще начувся тут про ДВРЗ. Ніколи не був там (слава Богу), але історії ходять страшні. Кажуть, там справжня клоака відметів суспільства: пʼяниці, наркомани, бомжі — нащо вони Збройним Силам? Чи ними збираємось воювати Росію? Ми сміялися, що в них воюють суспільні покидьки, чмобіки, а чи ми кращі? Що довше я тут, то більше в мене питань: а чи ми інші? Памʼятаєте про Потьомкінські села? Так от, знайте, тут те саме. Приходить комбат, хутко робиться вигляд, що заняття ідуть, комбат уходить, все вертається на круги своя, а круги своя — це теревені. Принаймні, поки що, поки іде теоретична частина. Зате насміхатися з москалів ми перші. До цього я ще повернуся. Загалом, після всіх цих історій про ДВРЗ та бусики, я інколи питаю себе, а чи мені не пощастило, що я не зустрів ТЦКашника в Києві. Все ж вірю, що тут справа не в фарті. Ловлять тих, хто боїться й тікає, а «сміливі завжди мають щастя», як писав Багряний. P.S. До речі, мені прийшла повістка. На мою квартиру, мама заходила, взяла листа. Укрпошта розсилає. Ще й не від мого ТЦК. Сказав своїм: «Так ти, виявляється, ухилянт», — сказали. Посміялися. Подзвонив рекрутові з Хартії. Він сказав, треба попросити довідку «форма 5» і надіслати у військкомат. «Я сам, — каже, — вже третій рік у розшуку, хоч уже третій рік служу в армії.» Це свідчить про комунікацію. А база то одна, чом туди б не заглянути? Завтра спитаю у зводного, що робити.