🐡У моєму списку бажань не було мене

Вчора на МАК-розборі «Яка жінка живе всередині мене?» одна з учасниць поставила намір:
«Я хочу зрозуміти, чому в мене немає бажань». І раптом я згадала одну історію. У 2014 році моя колега їхала до Ізраїлю. Вона збирала записки з бажаннями, щоб залишити їх біля Стіни Плачу. Я теж сіла писати. Писала щиро. Від серця. Здоров’я мамі. Щоб у доньки все склалося. Щоб у чоловіка було добре. Щоб у близьких все було гаразд. Коли я перечитала цей список, мене ніби хтось зупинив.У ньому не було жодного бажання для мене.

Жодного. Не тому, що я була нещасливою. І не тому, що нічого не хотіла. Я просто настільки звикла думати про інших, що себе навіть не включила у список. Тоді мені це здалося нормальним. Сьогодні я думаю інакше. Ми не втрачаємо свої бажання за один день. Ми поступово відучуємо себе хотіти. Спочатку відкладаємо нову сукню. Потім подорож. Потім мрію. Потім відпочинок. А потім на просте запитання: «Чого ти хочеш?» — відповідаємо:«Не знаю…»
І це не тому, що Ви складна чи невдячна. Можливо, Ви просто дуже довго були уважними до всіх, окрім себе. І знаєте, що я хочу сказати кожній жінці, яка сьогодні не знає, чого хоче? З Вами все гаразд. Ваші бажання нікуди не зникли. Вони просто давно чекають, коли Ви знову дасте їм право існувати. Скажіть чесно: якби сьогодні Вам дозволили попросити щось тільки для себе, що б Ви написали у своїй записці?