🐡У моєму списку бажань не було менеВчора на МАК-розборі «Яка жінка живе всередині мене?» одна з учасниць поставила намір: «Я хочу зрозуміти, чому в мене немає бажань». І раптом я згадала одну історію.У 2014 році моя колега їхала до Ізраїлю. Вона збирала записки з бажаннями, щоб залишити їх біля Стіни Плачу.Я теж сіла писати.Писала щиро. Від серця.Здоров’я мамі.Щоб у доньки все склалося.Щоб у чоловіка було добре.Щоб у близьких все було гаразд.Коли я перечитала цей список, мене ніби хтось зупинив.У ньому не було жодного бажання для мене.Жодного.Не тому, що я була нещасливою.І не тому, що нічого не хотіла.Я просто настільки звикла думати про інших, що себе навіть не включила у список.Тоді мені це здалося нормальним.Сьогодні я думаю інакше.Ми не втрачаємо свої бажання за один день.Ми поступово відучуємо себе хотіти.Спочатку відкладаємо нову сукню.Потім подорож.Потім мрію.Потім відпочинок.А потім на просте запитання: «Чого ти хочеш?» — відповідаємо:«Не знаю…» І це не тому, що Ви складна чи невдячна.Можливо, Ви просто дуже довго були уважними до всіх, окрім себе.І знаєте, що я хочу сказати кожній жінці, яка сьогодні не знає, чого хоче?З Вами все гаразд.Ваші бажання нікуди не зникли.Вони просто давно чекають, коли Ви знову дасте їм право існувати.Скажіть чесно: якби сьогодні Вам дозволили попросити щось тільки для себе, що б Ви написали у своїй записці?