Закохуючи в Україну | Зі всіх смертних гріхів заздрість – напевно, найскладніший до розумінн...

Зі всіх смертних гріхів заздрість – напевно, найскладніший до розуміння і потрактування. Досить того, як на мужицьку фільозофію, що ота заздрість може бути двох ґатунків, хоч обидва не є уникненням гріха. Народний томізм каже так: є заздрість чорна і біла, як і чари. Чорна гірша, ото вже ґанц гріх смертельний. Бо то коли хочеш, аби той хтось, що має щось, чого ти не маєш, а хочеш, – того, що має, не мав. Як багатий – то аби йому згоріло. Як щасливий з кимось – то аби йому повмирали. Як вдатний – то аби заломився і т.д. І аби той я, який нічого того не має, нічого цього не здатний, став ліпшим у своїй ницості, бо той інший упаде так звисока, що я стану вище. Большевицький підхід. А та, яку називають білою, трохи лагідніша, але для сповіді значно складніша. Вона вже межує з іншим смертним – із жадібністю. Така заздрість, дякувати Богу, не є небезпечною для ближніх. Натомість – як усякий гріх – нищівна для заздрісного. Ще й межує з новим гріхом – з лінивством. Заздрісник, не бажаючи комусь щось втратити (і це вже добре), хоче отримати без максимальних зусиль те, що мають люди навколо, а він – ні. Зрештою, чи мені пояснювати те, що усім зрозуміле? Натомість кажу, як на сповіді, – ніколи нікому не заздрив. Як казав один видатний британський айкідист українського походження – дякую за це Космос. Влодко Гривінський процитував би дона Хуана – природа з нами згідна – не думаючи про те, що це дон Хуан, а не він, придумав.А я нікому не заздрив. Ніколи не хотів мати те, що є в іншого. Ніколи не хотів бути таким, як хтось інший. Не заздрив, бо був вдячним за те, що є, і за те, що може бути, виходячи з того, що є.Не заздрив багатим. Не заздрив красивим. Не заздрив сильним. Не заздрив розумним. Не заздрив успішним. Вірив, що мій ламаний шлях досвіду є неповторним скарбом. Думав, що здобувши щось невластиве, десь із поля заздрості, можна втратити те, що мою заздрість нівелює.Я захоплювався красою багатьох речей, але завжди вистачало глузду насолоджуватися тими речами, споглядаючи їх, а не намагаючись інкорпорувати їх у себе.Не заздрив нікому, хто робив щось таке, на що я не був здатний. І нікому, що робив таке, як я, але ліпше. Зумів знайти таку позу, в якій здобутки ближніх дарують чисту насолоду від тих надбань і якостей.Не хотів ніколи бути на місці прекрасних героїв усіх видів. Навпаки, мені подобалося, що оточений кращими, що співісную з більшими від мене.Не заздрив ні культуристам, ні Покалеві, ні персонажам чудесних оповідань і романів, ні парапланеристам, ні хористам вірменської церкви, ні тим, які завжди знають, що сказати, ні стипендистам міжнародних проєктів, ні вправним майстрам, ні улюбленцям долі, ні чоловікам їхніх жінок, навіть ластівкам, кажанам і білкам не заздрив за те, що вони такі дивовижні. Такі самозреалізовані.Сповідь, однак, долазить до підгнилого. Таки так. Була заздрість. Маленька, гей би невинна, а насправді отруйна. Я заздрив трьом людям. Двох знав живими, про третього тільки чув. Предмет заздрості був натомість одним, однаковим. Усі ті троє уміли жити так, щоби у кожну незайняту чимось іншим хвилинку вирізати із будь-якого кусника деревини якісь фігурки чи різьби маленьким розкладним ножиком. З тих, кого бачив – мій дзядзьо Михась і водій панцерника башкир Мікі. З тих, про кого чув, чиї різьби бачив – Турчиняк, гуцульський скульптор, який різав складнощі вівтарі з кедрини цизориком. Колись так думав і досі відчуваю, що власне так виглядає недосяжне для мене щастя. Тож таки заздрив. Ще й тому, що жодного разу не наважився спробувати щось вирізати з гілки. Хоч грубих закручених гілок впродовж життя було безліч. А ножик усе мав при собі. Тарас Прохасько31.07.2025