Іноді я почуваюся чудовиськом. Сьогодні малий розгепав свій телефон. Ну як, він працює, але екран в тріщинах. Ну ок, я зітхнула, сказала, що попереджала і поки що на новий телефон у мене немає. Буде ходити із таким. Свого роду і не погано у педагогічних цілях. Перед цим малий допоміг втопитися моїм навушникам. Ну як би теж - ой. Сумно, я засмучена, але ну що ж. Я ж знаю який він — як вітер. Неуважний, різкий, надто занурений у власні думки і власний світ. Я така сама, чого там. Але ви б бачили, як він мені про телефон казав. Чесно, було враження, що він очікує, що його зараз вб'ють. З навушники взагалі, спробував сам себе покарати, відклав усі гаджети і поривався віддати мені власні. Якби я побачила таке зі сторони, вирішила б, що дитину вдома луплять, як мінімум.Я не б'ю своїх дітей. Ніколи. Я навіть не ору на них. Майже. Було, рявкала, але це можна порахувати на пальцях. Я вичитую, звісно, бо ну а як інакше. Більше занудно, ніж агресивно. Може іноді надто давлю на совість... Але ну справді, я ніколи не ставила за мету, аби мої діти мене боялися, або — взагалі чудово — намагалися покарати себе самі. От звідки це? У Дарки, до речі, меньше, хоча, здається до неї я все ж більш сувора, ніж з малим. Кожен раз у такі моменти я почуваюся не просто чудовиськом. Я прям повертаюся у всі ті моменти, коли мої батьки, партнери, друзі, своїми діями давали мені зрозуміти, що я чудовисько, що мені неможна казати правду, або не можна розмовляти по-людськи, або що зі мною важко. І я не розумію, що роблю не так. У мене що аура така, що я так давлю? Як у мене вийшло закласти в дитину таку суворість до самого себе? Це капець.