У нас вийшло дуже хороше інтерв’ю з Катериною Горностай про фільм «Стрічка часу»У фільмі присутня як і радість, так і трагедія — моменти, які кожен із нас розділяє та розуміє. Водночас у суспільстві вже не раз порушувалося питання етичності знімання людей у складних обставинах. Чи мали ви сумніви щодо того, що можна знімати, а що — занадто особисте, болюче? 

Напевно, такі почуття були щодо усього, що було дуже емоційно зарядженим, але всі ці фрагменти є у фільмі. Найскладніші та разючі — дві сцени. Перша, звісно, це сцена похоронів на території школи. Про цю історію ми прочитали в новинах, швидко зреагували й поїхали на місце наступного дня. Школа, яка не змогла пережити цю війну, хоча пережила Другу світову. Похорони директорки, яка готувалася відчинити двері школи першого вересня вперше з часів ковіду. Загинула вона та три інших вчителі, але їхнє поховання було за день до свята Першого дзвоника. Фіксуючи це, я хотіла показати: викладання сьогодні — частина великого ризику, відповідальність, яку вчителі кожен день беруть на себе та продовжують працювати. Всі люди, зокрема військові та сімʼя загиблої, з якою ми попередньо звʼязувалися, щоб отримати дозвіл, ставилися до команди з повним розумінням. Я була вражена, наскільки те, що відбувалося, було схоже на звичайну лінійку першого вересня: люди з квітами, звучить дзвоник, навколо всі атрибути шкільного свята — але відбувається зовсім не свято. Це той контекст, який дуже вирізняє сучасну Україну та її школу з-поміж того, як живуть інші мирні країни. Ну і друга сцена — ми випадково зафіксували момент емоційного потрясіння дівчинки, яка побачила портрет свого загиблого батька-воїна. І це те, чого ми взагалі не могли очікувати. Клас із частково забитими вікнами, адже територія близька до лінії розмежування, незвично падає світло… Тривав урок із дуже гуманістичним посилом: чим відрізняються люди, а чим вони схожі. Абсолютно наївний і прекрасний дитячий погляд. Нас це захопило — ми вирішили спостерігати за класом далі. І потім сталася ця ситуація. Це якраз той момент, коли в документалістиці, скільки б ти не придумував, що б тобі хотілося зняти, все одно життя набагато потужніше у своїй драматургії. Ця історія — квінтесенція досвіду дітей, батьки яких воюють, зникли, загинули чи повернулися з травмами. Бути присутньою у цей момент — дуже важко. У мене була розкіш сховатися за стелажами та плакати. Дивовижно, що наш оператор Сашко Рощин так чітко побачив та зафіксував цей чутливий момент.