Фінансове – коли дитячі гроші, дитячі речі, дитячі подарунки від благодійників розчиняються в чужих кишенях ще до того, як дитина встигає їх побачити. Позбавлення свободи – коли карцером служить комірчина, ванна, темна кімната, склад, та коли дитину можуть тримати там годинами за провину, якої вона часто навіть не розуміє. І найбільш руйнівне – коли її просто не вважають людиною, коли її називають «контингентом», «вихованцем», «номером», коли її біль не реєструється, її радість не помічається, її існування зводиться до функції наповнення койко-місця.Підлітки, які проходять через цю систему, мовчать інакше, ніж малюки. Їхні тіла говорять порізами на передпліччях, втечами, агресією, гіперсексуальністю або повною байдужістю до власного тіла, ранніми вагітностями, ранніми залежностями, ранніми смертями. Доросла людина, яка вийшла з інтернату, часто не вміє жити поза інтернатом, бо її ніхто не вчив бути людиною, її вчили бути вихованцем, а це різні постаті. Тому інтернати калічать не тільки дітей, вони калічать дорослих, які мали б стати з цих дітей, та яких уже немає, бо їх з'їла система, яка офіційно називалася піклуванням.Та зараз у нашій країні відбувається те, у що чесно ще кілька років тому я не вірила – реформа інституцій, реальна, послідовна, навіть з людським обличчям. Деінституціалізація – слово громіздке, бюрократичне, але за ним стоїть найгуманніша зміна, яку наша держава робила в новітній історії. Підготовка прийомних батьків та патронатних вихователів вийшла на рівень, якого я не очікувала, навчання реально перевертає уявлення про те, що таке виховання травмованої дитини, підтримка сімейних форм влаштування багаторівнева та послідовна. Ми, прийомні батьки, не наймити та не самотні ентузіасти з порожнім гаманцем, ми колеги соціальних служб, ми частина системи, яка нарешті бачить у дитині дитину, а не одиницю обліку.А ще в моєму домі є дівчата, мої старші, і про них я хочу сказати окремо, бо вони цей текст обов'язково прочитають та я хочу аби вони знали, як я їх бачу. Дівчата прийшли до мене першими, ще до хлопчиків і з ними мені не довелося вчитися розуміти підліткову закритість, я її впізнала з першого дня, бо біль та невпевненість були постійними супутниками мого власного дитинства, та я добре пам'ятаю, як це зсередини. Я знала цей погляд, я знала цю обережність у словах, я знала, як виглядає дівчина, яка хоче, щоб її помітили, та одночасно боїться, що її помітять. Тому з ними не було відстані, яку треба було долати, була просто моя простягнута рука та їхнє рішення цю руку взяти, тож вони її взяли.Нещодавно ми дивилися старі фотографії, перші дні їхнього перебування в нас, і завмерли всі, бо це були буквально інші люди. Не інакше одягнені, не з іншою зачіскою, а інші наскрізь. Ті дівчата на фото за одну мить життя втратили все, що в людини взагалі може бути – дім, відчуття належності, право бути дитиною, право бути в безпеці. А ці дівчата, які зараз сидять поруч зі мною, знайшли себе. Вони впевнені в собі красуні та розумнички, які вже планують свою кар'єру, своє доросле життя, своє щастя, та планують його не як втечу від минулого, а як природне продовження теперішнього. Між тими дівчатами на фото та цими дівчатами в моїй вітальні півтора року та буквально цілий всесвіт і одне принципово важливе – їх нарешті побачили як людей, а не як «вихованок».І це найголовніше, що я хочу сказати тим, хто читає та думає – а раптом я теж могла б. Ви могли б. Прийомне батьківство дає крила, а не редбул, та ці крила не метафоричні, це фізичне відчуття, коли ти йдеш увечері додому та знаєш, що там тебе чекають люди, для яких ти не просто важлива, ти є самим визначенням слова дім.Проблеми будуть, авжеж, проблеми будуть завжди, та рішення також є завжди, і воно ближче, ніж здається, воно банально під рукою, у серці, та я говорю це без жодної поетичної натяжки, я говорю це як констатацію.