📰 Нова Водолага

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!Жорстока війна продовжує забирати найкращих синів України, залишаючи невимовний біль у наших серцях. Знову трагічна звістка чорним крилом обпалила нашу громаду.У бою за свободу рідного краю загинув Михайло Васильович Мирошник.Куп’янський напрямок став місцем його останнього бою.Михайло Васильович Мирошник народився 31 березня 1975 року. Майже все своє життя він прожив в Україні, яку любив і захищав, не шкодуючи власних сил та здоров'я. Він був доброю, щирою та чуйною людиною, завжди готовий прийти на допомогу. Особливо любив книги, читання було його захопленням та розрадою.Після служби в армії Михайло створив сім’ю, виховав двох синів-близнюків. Сьогодні один із його синів також боронить Україну. У скорботі за Михайлом залишилися його рідні, зокрема сестра, діти та близькі люди.16 березня 2026 року Михайло приєднався до лав Збройних Сил України та став на захист рідної землі. Служив механіком-водієм механізованого підрозділу, сумлінно виконуючи свій військовий обов’язок.Під час виконання бойового завдання 3 червня 2026 року поблизу села Моначинівка Куп’янського району Харківської області Михайло Васильович Мирошник героїчно загинув внаслідок влучання керованої авіаційної бомби.Світла пам’ять про Героя назавжди залишиться в серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав.ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!!

🕯️ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!Невимовно жаль... Трагічна, приголомшлива звістка з фронту знову сколихнула Нововодолазьку громаду. У гарячій точці цієї страшної війни, а саме поблизу населеного пункту Тимошівка Пологівського району Запорізької області загинув наш земляк, житель Нової Водолаги Владислав Олегович Кузьоменський, 11.06.1989 року народження. Він служив оператором відділення безпілотних авіаційних комплексів взводу розвідки та коригування штурмового батальйону Збройних Сил України. Під час виконання бойового завдання по захисту територіальної цілісності та суверенітету України від збройної агресії рф, його життя обірвалось 23 травня 2026 року. Недовгим, але сповненим відваги і мужності був його військовий шлях. Боронити рідну державу від ворога Владислав розпочав в жовтні минулого року. Швидко опанував нову професію й віддано захищав Батьківщину. А вдома на нього чекали мама і тато, для яких він був єдиною дитиною, їх всесвітом. Вони жили його життям з дитинства, виховували в любові й безкінечній турботі. Для них він був найкращим сином, ніжним і люблячим. Він зростав вихованим і всебічно розвиненим. Цікавився і спортом, і музикою, був розумним і кмітливим, із захопленням вивчав історію України і був справжнім патріотом. А ще він ніколи нікого не ображав і не засуджував, ні за яких обставин. Дуже любив тварин, особливо собак. Навіть там, на війні, він піклувався про них, доглядав, годував і навіть лікував. За характером Владислав був надзвичайно добрим і привітним, комунікабельним та легким у спілкуванні. З усіма знаходив спільні теми для розмови. На обличчі у нього завжди сяяла посмішка, у серці було стільки тепла й любові до життя, щирості та віри в краще, що здавалось ніякі перешкоди і негаразди не стануть на його життєвому шляху. Й після війни з новими силами, під мирним небом на рідній землі він побудує своє щасливе майбутнє. Не повернути час назад, не виправити того, що сталося. Ніколи не загоїться рана від тяжкої, непоправної втрати у серці рідних і близьких Владислава. Вони сумуватимуть за ним щодня, згадуватимуть і подумки молитимуться за упокій його душі, у якій жило світло й завжди було місце для співчуття, підтримки і людяності. Жодні слова не допоможуть пережити цей біль, але пам’ять про солдата Владислава Кузьоменського, який поклав своє життя за мир, вічно житиме в серцях тих, хто його знав, поважав і любив.ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!! 🇺🇦

🕯️ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!Війна, яка вже тривалий час випробовує Україну, щодня приносить сумні звістки та залишає глибокі рани в серцях людей. На жаль, наша громада знову втратила мужнього Захисника, який віддав своє життя за свободу і незалежність рідної землі.З невимовним болем повідомляємо про загибель нашого земляка Салова Станіслава Олексійовича, 23.11.1985 року народження, який проходив службу в Збройних Силах України на посаді водія кулеметного взводу роти вогневої підтримки штурмового батальйону, у військовому звані сержанта. Його життя обірвалося під час виконання бойового завдання 12 травня 2026 року поблизу населеного пункту Лісне, Запорізького району, Запорізької області. Станіслав без вагань став на захист Батьківщини, аби забезпечити мирне майбутнє для наступних поколінь. Вірний військовій присязі та своєму обов’язку, Станіслав до останнього подиху залишався відданим Україні.Народився і виріс наш Захисник у с. Рокитне, а останнім часом проживав у Ватутіному, де залишилась його дружина та донька, яка дуже любила і чекала на повернення тата з війни, мріяла як будуть разом проводити час, розмовляти, ділитися своїми болями й тривогами. Не судилося...За своєю вдачею Станіслав був спокійним, працьовитим, відповідальним. Своєю людяністю, порядністю та добрим серцем заслужив повагу й любов рідних, друзів, сусідів і всіх, хто його знав.Світлий спомин про Захисника України житиме вічно у наших серцях, а його подвиг надихатиме майбутні покоління на любов до рідної землі та відданість своїй державі.ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!! 🇺🇦

Він знову і знову продовжував завдавати нищівних ударів по ворожих цілях, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі, своїм побратимам та українському народові в ім’я щасливого та мирного майбутнього своєї сім’ї, всієї України.14 серпня 2025 року Антон Войтенко ціною власного життя врятував п’ятьох побратимів: під час атаки російського дрона він прийняв смертельний удар на себе, розвернувши автомобіль від інших військових. Слова щирої вдячності хочеться висловити батькам загиблого Героя за виховання такого сина, справжнього патріота української держави, мужнього воїна, який мав щире серце, для якого честь і гідність були одними з найвищих цінностей. Це непоправна втрата для родини, для дружини, для якої він був опорою в житті, для дітей, яким у всьому був прикладом. Він був найкращим чоловіком і татом, який обожнював свою сім’ю, повсякчас огортав їх любов’ю і турботою.Світла пам’ять Герою України! Вічна слава та доземний уклін Антону Войтенку за мужність і самопожертву!

🕯 Хвилина мовчання. Станіслав РогозенкоСтаніслав Рогозенко народився 11 вересня 1971 року у селі Просяне Нововодолазького району. Після закінчення професійно-технічного училища працював у гірничо-збагачувальному комбінаті, а згодом перейшов до "Харківобленерго". 28 років свого життя він віддав професії електромонтера.Станіслав мав сім'ю, був одружений та виховував двох синів. Як і кожен з нас, мав мрії та плани на майбутнє. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Як справжній чоловік він став на захист України. А вже 31 липня життя солдата обірвав ворожий обстріл поблизу села Руські Тишки. Станіслав був людиною праці, вірним сином своєї землі, справжнім захисником, який до останнього боровся за Україну, за свободу і за майбутнє своїх дітей та всієї країни.За особисту мужність і вірність військовій присязі нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).Світлі спогади про нього житимуть у серцях рідних, друзів, колег і всіх, хто мав честь його знати.Пам'ятаємо. Герої не вмирають 🙏🇺🇦

🕯️ ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!Війна, що непрохано увірвалася в наше життя, продовжує приносити біль і страждання в українські родини і сім’ї нашої громади не є виключенням. Гинуть молоді Захисники, які повинні будувати майбутнє, виховувати дітей та радіти життю. Їх земний шлях обривається несподівано, перекреслюючи всі плани і сподівання. З глибоким сумом і скорботою сповіщаємо про тяжку новину – визнаний загиблим наш земляк, Шкурко Михайло Юрійович, 30.12.1987 року народження. Наприкінці серпня минулого року Михайло став на захист нашої Батьківщини, а вже 6 лютого 2026 року він загинув внаслідок вибухової травми в зоні бойових дій поблизу населеного пункту Тернова Харківської області. Він служив водієм відділення роти охорони Збройних Сил України.Народився і виріс Михайло в селі Липкуватівка. Він не відмовляв односельцям у допомозі, брався за будь яку роботу і залишив по собі світлі, приємні спогади. За характером Михайло був скромним, привітним та добродушним. Власної сім’ї не встиг створити, проте за ним сумують мама і тато, рідні та близькі. У їх серцях назавжди оселилась печаль і порожнеча, адже Михайло був добрим і щирим, співчутливим, завжди допомагав і підтримував. Кожна втрата нашого Героя- це невимовний біль і разом з тим свідчення великої мужності та сміливості наших воїнів, які ціною власного життя виборюють мир на рідній землі. Солдат Михайло Шкурко більше не повернеться додому, не обійме рідних, не привітається з друзями і нікому вже не розповість про те, що йому довелось пережити. Проте світла пам’ять про нього вічно житиме в серцях тих, хто його знав і чекав. ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!!

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!Весна не поспішає зігріти нас теплом, а від страшної воєнної реальності холонуть нерви та наші душі, страх і невизначеність кожного дня забирають сили. І з фронту продовжують надходити трагічні новини та сповіщення про тяжкі врати. Війна триває, і знову Нововодолазька громада проводжає в останню путь свого Героя. Своє життя за Україну віддав наш земляк, який народився і виріс у Рокитному - Кіф'як Олександр Миколайович, 1.02.1984 року народження. Він був кулеметником штурмового батальйону Збройних Сил України. Його військовий шлях тривав усього кілька місяців. Жахлива звістка про тяжке поранення 16 квітня та смерть 18 квітня у лікарні, прийшла із Запоріжжя. Неймовірно шкода...В рідному Рокитному його назавжди запам’ятають як веселу, товариську, співчутливу людину. Олександр любив життя, людей, був трудолюбивим і мав добре серце.Пішли з життя батьки Героя, не встиг він створити власну сім'ю. Проте це зовсім не означає, що подвиг солдата Олександра Кіф'яка буде забутий, чи ніхто за ним не буде сумувати. В рідному Рокитному його чекали тітка та двоюрідна сестра, які завжди були з ним на зв'язку. Ця втрата для них важка і болюча. Ніколи не забудемо і не пробачимо жодного втраченого молодого життя мужнього воїна. Олександр сумлінно і самовіддано захищав нашу державу, а ми, його земляки, повинні свято берегти пам’ять про нього!ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!!

🕯️ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!Знову в скорботі та жалобі Нововодолазька громада. З глибоким болем і сумом сповіщаємо, що після тяжкої хвороби відійшов у вічність наш Захисник Левченко Вадим Миколайович, 27.12.1976 року народження, начальник інформаційно-аналітичної групи штабу однієї з військових частин Збройних Сил України. За покликом серця він обрав військову професію і все життя, до останнього подиху, залишався вірним присязі. Закінчив Академію внутрішніх військ МВСУ, нині це Національна академія Національної гвардії України. У 2014 році, коли ворог почав війну на Донбасі, він, не роздумуючи, взяв участь в АТО, вже тоді розуміючи, що потрібно зупиняти цю навалу, що військова агресія може поширитись і далі, будуть страждати інші регіони нашої держави. Початок повномасштабнорї війни Вадим Миколайович зустрів, працюючи у Нововодолазькому військкоматі й першого ж дня став на захист України, повернувся до війська. Його військовий шлях пролягав дорогами Харківщини, був під Куп’янськом, а також на Миколаївщині. Підтвердженням справжньої мужності та самовідданості є численні грамоти та нагороди, серед яких відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалі «10 років сумлінної служби» та «За визволення Харквської області», а також відзнака міністра оборони України «15 років сумлінної служби».Проте, не дивлячись на повагу з боку колег та визнання, він не був багатослівним. Майже нічого не розповідав, ніколи не скаржився. Усі свої тривоги та постійне напруження тримав у собі й приховував від рідних. Навіть коли тяжко захворів, мужньо боровся із хворобою, але не зміг її подолати. Він помер 15 березня у лікарні в Новій Водолазі, всього лише на кілька місяців залишивши службу.Левченко Вадим Миколайович родом із Сосонівки, саме там народився і виріс. Одружився та був найкращим татом для доньки, турботливим та уважним. Він любив свою родину, був добрим, чуйним та відповідальним, про всіх піклувався. Особливо про маму, у якої був єдиним сином, її надією і опорою, яким вона дуже пишалась і мріяла, щоб нарешті настав мир і вони частіше бачились, щоб назавжди забути цей страх втратити дитину на війні. І вдень і вночі вона всі ці роки хвилювалась за нього, запікалось серце від тривоги, а тепер взагалі розгублене і безпорадне. Як могло статися, що навіть не ворожа куля, а страшна хвороба відібрала в нього життя. Майор Левченко Вадим Миколайович, віддав найкращі роки свого життя захисту України від ненависного ворога, віддано боронив нашу землю та український народ заради мирних світанків, сповнених земними турботами днів та тихих вечорів у родинному колі у післявоєнні часи. Тож бережімо світлу пам’ять про нашого відважного земляка та про кожного, хто відстоював наше майбуття в незалежній Батьківщині. ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!!

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!Знову звістка про непоправну втрату сколихнула Нововодолазьку громаду. Знову втрачена надія не дає спокою душі. Знову в глибокій скорботі ми схиляємо голову в жалобі, за нашим Героєм, який більше року вважався зниклим безвісти. Ця страшна звістка з’явилась наприкінці грудня 2024 року. І ось настав цей найтяжчий момент, який розриває серце навпіл - загибель підтверджено. Скиба Олександр Володимирович, 06.03.1980 року народження, загинув 28 грудня 2024 року в районі ведення бойових дій поблизу населеного пункту Янтарне Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання по захисту територіальної цілісності та суверенітету України. Він був розвідником-сапером розвідувальної групи спеціального призначення Збройних Сил України. Народився і виріс Олександр у Харкові, а його батьки вже понад 10 років, як переїхали до села Лихове Просянського старостинського округу, повернулись на свою малу Батьківщину. Олександр часто навідував їх, допомагав по господарству, був уважним і люблячим сином, добрим і працьовитим, завжди спокійним і врівноваженим. Мав золоті руки, був професійним електриком, а останнім часом у Харкові в нього був свій маленький бізнес – кіоск з дрібного ремонту побутових речей, взуття та виготовлення ключів. На війну вирішив піти добровільно, розумів, що там, на фронті, може бути корисним і потрібним. Тим більше, Олександр був упевнений у своїх силах і витримці – з дитинства займався спортом, був у гарній фізичній формі. Та, на жаль, недовгим був його військовий шлях. Після кількох місяців навчання, одразу попав у саме пекло війни… кілька бойових завдань, останнє з яких було смертельним. Так само смертельною для його мами стала звістка про те, що син зник безвісти. Її материнське серце не витримало, запеклось. Вона відчувала, що його більше немає серед живих, що вона більше ніколи не побачить і не обійме свого сина. Через лічені місяці її не стало. Нині самотність і безпорадність поглинають душу тата, який лишився у поважному віці сам на сам зі своїми втратами, які болять як свіжі рани на понівеченому тілі. Й ліків від цього болю немає… Він не знає як жити далі в цьому горі.Солдат Олександр Скиба героїчно поліг на полі бою, віддавши життя за Україну, за її незалежність і мир на рідній землі. Його мужність, відвага й самопожертва назавжди вписані в історію звитяжної боротьби незламного українського народу за свободу. І наш святий обов’язок зберігати в пам’яті світлі спомини про життєвий шлях сміливого воїна та шанувати його Подвиг.ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!!

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!Холод пронизує душу навіть не від морозної погоди. Він оселяється у серці через втрати, через думки про наших воїнів, яким так нелегко, особливо зимою, в бойових умовах, про тих, хто навіть після смерті не може знайти війчний спокій на рідній землі, так і залишається на полі бою... У березні 2022 року, на самому початку війни, розпочав свій бойовий шлях наш земляк, житель Нової Водолаги Олександр Едуардович Кизь, 01.02.1984 року народження. Через кілька днів він приймав би вітання з 42 днем народження, але нещадна війна забрала у нього найдорожче – життя. Він віддано захищав нашу державу та український народ на Донецькому напрямку у складі штурмового полку «Скала», був старшим стрільцем-оператором механізованого відділення – бойової машини, механізованого батальйону Збройних Сил України. Мужньо дивився в очі смерті, сміливо йшов у бій. Беручи до рук зброю, відчував всю відповідальність, рішучо і сміливо нищив окупантів та ворожу техніку. Бойове завдання 24 січня 2024 року стало для нього останнім. Там, поблизу населеного пункту Авдіївка, Покровського району Донецької області, в самому пеклі війни, внаслідок штурмових дій з боку противника, обірвалось його молоде життя. З того дня зв’язок із Олександром обірвався. Він вважався зниклим безвісти, адже територія, на якій сталося непоправне, тимчасово окупована. Пошукові дії провести неможливо.Життя Олександра Кизя було сповнене героїчних моментів, самовідданої боротьби за наше майбутнє, за незалежність України. Він мав незламний дух і світлу віру в Перемогу. За характером був спокійним і врівноваженим, у мирному житті не відмовлявся від будь якої роботи. Відремонтувати, полагодити, допомогти –для нього було звичайною справою. Доля не раз випробовувала Олександра. В ранньому віці в нього померла мама, пізніше пішов із життя тато, а потім вже після загибелі нашого Героя померла і татова дружина, яка його виховувала. Саме їй вручили сповіщення про те, що він зник безвісти. Та вона так і не дочекалась більше ніяких новин. Олександру не судилось створити сім’ю, сповна насолодитись життям. Всі ці плани і мрії довелось відкласти. Йому здавалось лише до закінчення війни, й аж ніяк не назавжди. В рідній Новій Водолазі його чекала тітка, яка звернулась до суду з позовам визнати його померлим, бо ближчих за неї у нього не залишилось.Немає могили у нашого Героя, але є світла пам’ять про його героїчне життя, про сміливість і мужність, з якою він боровся з ворогом. Солдат Олександр Кизь назавжди залишиться в строю – у наших серцях та історії нашої держави. На Алеї Героїв у Новій Водолазі обов’язково з’явиться його портрет на знак шани і вдячності за Подвиг воїна, який віддав своє життя за Україну.ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!!!