Сьогодні перед відкриттям пластового року я похапцем перешивала малому нашивки на нову сорочку.
Так, так, знаю. У маминої подруги діти все це пришивають самі, а я знову все роблю не так :)

Коротше, поспішала, бо сорочку забрала з нової пошти в останній момент, і часу на це у мене було або пізно вночі, або вранці перед виходом.
Вночі я обрала поспати.

І от у процесі шиття зловила себе на дивній реакції тіла. Я ж тепер п'ять хвилин на психолога, вчуся звертати увагу на такі речі :)
Долоні буквально змокріли, ту голку тримаю через силу. Мабуть, тому і відтягнулося на останній момент, страшенно не хотілося робити.

Чому б це, здавалося?
А тому, що голова забула, а руки пам'ятають.
Як ми у школі щодня ! відпорювали ті чортові білі комірці і манжети, прали і щоранку перед уроками пришивали назад. Щоб увечері повторити все спочатку.
І не дай боже з'явитися до школи з брудним комірцем. Вчителька початкових класів кожній дівчинці відтягувала комір і перевіряла чистоту з внутрішнього боку. У кого там була брудна смужка, отримувала публічну нотацію перед усім класом.

Яку країну цейво, угу.