Ця книжка складається з численних готелів, потягів, перельотів, європейських та азійських міст, веранд, пообіддів, кав'ярень, письменницьких резиденцій, маленьких квартир, крамниць, дивних людських доль, самотності та знову готелів.

Як же мені зайшло!!!!!

Автор "Пообіддя", Фердинанд фон Ширах, пересувається містами по своїх письменницьких та юридичних справах та між іншим, зустрічається з різними людьми: то сидить з 94-річним знайомим із хворобою Паркінсона в Неаполі; то з піаністкою, що зникла в розпал своєї кар'єри - в Парижі; з розлученою після 54-річного шлюбу жінкою - в Памплоні; з театральною акторкою - в Відні; зі знайомим, що проміняв купу бізнесів на маленький супермаркет і розмірене життя - в Осло.

Це маленькі історії про людей, які роблять різні життєві вибори: купують будинки, виконують свої буденні рутини, роблять поспішні висновки, мучаються сумлінням, міняють успіх на спокій чи навпаки.

Автор сидить у барі, де пив Альфред Гічкок та їв Трумен Капоте, живе в готелі, де знімалися "Труднощі перекладу" та зупиняється у видавничій квартирі, де писали свої тексти нобелівські лавреати. Слухає та фіксує історії численних знайомих, переказує їх нам та рефлексує про власне життя.

Коли він помирає, то каже: "Мені тепер сімдесят три, з них я жив... жив справді... в цілому... два, щонайбільше три роки".

Тільки зараз розумію, наскільки він мав рацію. І в мене були два чи три роки, коли все було гаразд. Більшість речей я повністю не зрозумів, вони були надто голосні, і надто швидкі, і надто напружені.

Люди, що все життя живуть з образою; люди, які задовбалися; люди, які недооцінили суперників; які зробили поспішні висновки про інших; які іронізують зі своїх співвітчизників:

"В Сіцилії, - каже він, - не має значення, робиш щось добре чи погано: чого ми, сицілійці, не прощаємо ніколи, - це того, що взагалі щось робиться".

Я фізично відчувала, як автор прилітає в Цюрих, сідає в потяг, виходить на головному вокзалі, піднімається вулицею Реннвег до готелю, поки дорогою починає сніжити. А потім довго стоїть під душем, замовляє в кімнату хліб та сир, відкриває ноутбук, але не може сконцентруватися на тексті, а відтак йде на балкон, курить та слухає дзвони церкви святого Петра.

Цю книжку треба читати саме так: вмикнувши уяву та малюючи собі усі ці декорації - тоді складається враження, ніби теж їздиш з автором по світу та спілкуєшся з численними знайомими - випадковими та не дуже.

А ще ці історії подекуди несподівано та іронічно закінчуються. А подекуди хочеться зависнути й подумати: наприклад, про те, що можна обрати середину, замість екстремумів, і бути щасливим із тим, що маєш, а не постійно прагнути ще і ще.

Автора називають одним із найуспішніших письменників Німеччини, купа перекладів по світу, статус фактично живого класика. Українською ж виходило до прикрого мало, а мені тепер треба, щоб переклали усе!

Ну, ви зрозуміли - ця книжка буде в моєму топі року. Але враховуйте, що вона дуже настроєва: під неї треба меланхолійний стан та бажання сповільнитися, помандрувати готелями, постояти під парасолькою в зливу, піднятися кам'яними сходами до малознайомої літньої сусідки та випити з нею келих вина.

#непозбувний_відгук