Коли народні депутати, пропагандисти режиму та просто дурні люди знову пишуть стандартне слово, від якого вже нудить: «тримаємось», «вистоїмо», «не скиглимо», «не ниємо», «треба вистояти», варто нарешті запитати: а якою ціною?

Бо щоб хтось «вистояв», комусь доведеться загинути.

Комусь померти сьогодні. Комусь завтра. Комусь через тиждень, місяць чи рік.

Комусь втратити бізнес чи робоче місце. Комусь втратити квартиру або будинок. Комусь автомобіль. Комусь залишитися без грошей і буквально опинитися на вулиці.

Комусь поховати дитину.

Комусь поховати дружину. Чоловіка. Батька. Матір. Дідуся чи бабусю. Комусь поховати сестру. Комусь поховати хрещену. Комусь свого дядька.

І якщо не в Києві, то десь на Донбасі, у Запорізькій області чи в іншому місці.

«Тримаємось», бо жодної капітуляції.

«Вистоїмо», бо жодних поступок.

«Не відступимо», бо не відмовимося від НАТО, в яке й так ніхто не бере.

«Не поступимося», бо російську мову не зробимо другою державною.

«Не дозволимо», бо не дамо «поганій церкві» бути на одному рівні з «хорошою церквою».

Ці слова дуже легко вимовляти, коли ти сидиш у теплому кабінеті, маєш охорону, гроші, закордонні рахунки, запасний паспорт або просто можливість у будь-який момент виїхати.

Тоді чужа смерть стає статистикою.

Чужий похорон стає «ціною боротьби».

Чуже зруйноване житло стає «необхідними втратами».

Чужий знищений бізнес стає «економічними труднощами».

І найцинічніше тут те, що люди, які найгучніше говорять про те, що «ми повинні вистояти», дуже часто говорять не про власну ціну.

Вони говорять про ціну, яку заплатить хтось інший.

Щоправда, щодо житла та бізнесу гарантій уже немає ні для кого. Війна, на відміну від депутатських заяв, не перевіряє твою посаду, рахунок у банку чи кількість підписників перед тим, як прилетіти.

Тому перш ніж вкотре написати «тримаємось», варто хоча б чесно відповісти:

Хто саме має триматися?

І головне:

Хто саме має заплатити за те, щоб ми «вистояли»?