⬆️⬆️Більшовицька пасткаБільшовики захопили Україну, діючи хитріше, ніж доти. Українцям було дозволено будувати власну державу, але під пильним наглядом комуністів. Якісь громадські чи політичні діячі, що плекали українську державність часів національно-визвольних змагань, змирились і залишилися працювати в Україні. Частина з них виїхала закордон, категорично не сприйнявши більшовицьких ідей. І цей виїзд врятував їхні життя.Адже декларована більшовиками українізація виявилася пасткою. Та до того як вона замкнулася, українське культурне життя буяло.Людина у Радянській Україні була вільною — творити, жити і працювати. Щоправда, творити, жити і працювати треба лише так, як каже партія, інакше запишуть у «буржуазні націоналісти». Та хто із молодих митців хотів пов’язувати себе з імперською минувшиною? У столиці — Харкові — вирувало культурне життя: Держпром, будинок «Слово», «Березіль» Леся Курбаса, який переїхав із Києва, поети-футуристи. У Києві діяли Олександр Богомазов і Казимир Малевич. Це був розквіт українського авангардизму.Та, приспавши пильність, радянська машина розкрутила маховик репресій, щоби здолати опір непокірних українців. І якщо українське селянство зламали через Голодомор, змусивши мільйонами життів заплатити за сталінську індустріалізацію, то науковців і митців сталінська система ламала тюрмами й розстрілами. У культурі запанував соціальний реалізм. Відтепер можна було говорити, писати, зображати лише партію, Сталіна та повсякдення пролетаріату, який щасливо живе в державі Рад. Усі інші течії були затавровані.Когось змусили замовкнути або пристосуватися — й автор гімну армії УНР Павло Тичина почав писати для партії «Трактор в полі дир-дир-дир». Багатьох фізично знищили, не всім пощастило повернутись зі сталінських «виправних» таборів живим, як, наприклад, Остапу Вишні. На руках Сталіна і його виконавців кров сотень українських митців. Сучасне мистецтво просто знищили. Українська культура не мала права вирізнятися — вона мусила лишатися хутірською, примітивною, відсталою.На українських землях під владою Польщі мистецтво не буяло так, як на Наддніпрянщині 1920-х років, однак і не зазнавало жорстоких утисків, які там відбулись у 1930-х. За підтримки очільника УГКЦ Андрея Шептицького працював Олекса Новаківський. Писав неперевершені портрети Іван Труш. Перші кроки у живописі робив Ніл Хасевич, пізніше відомий як головний графік ОУН.Знову, як і до Першої світової, українську культуру розділив Збруч. Але тепер до фізичного кордону додався й ментальний: поширюватися «буржуазним» західноукраїнським мистецьким ідеям на схід не дозволяв усюдисущий НКВД. Тим часом наддніпрянських митців те саме НКВД вбивало.Знадобилася ще одна світова війна та десятиліття боротьби, щоб соборна незалежна українська держава врешті відродилася на мапі світу — і почала повертати своїх поетів, художників, науковців. Стараннями сучасників імена Бойчука, Нарбута, Маневича виринають із забуття. Повертаються до українського культурного простору імена, які привласнила імперія, як-от Малевич чи Екстер. І їхня творчість є чітким доказом: високе українське мистецтво існувало й у ХІХ столітті, й у ХХ, й досі існує.