Вибачте, що так пізно, але не можу не написати.Сьогодні я дуже хотіла подивитися затемнення, однак небо у нас у Болгарії затяглося ще з вечора хмарами і навіть почав накрапати легкий дощик. Загорнувшись у кофту, я розвалилася на лежаку. Люди приходили на пляж, щоб побачити гарне затемнення, вдивлялися з надією в небо, невдоволено морщили носи й ішли.Я, якщо чесно, навіть трохи не пустила сльозу. Прикро. Чому так погода підводить.Червоний місяць трохи виглянув крізь темне марево хмар, а потім остаточно сховався. Наче дражнить мене.Але знаєш, місяцю, я тебе побачила. І я знаю, що ти там.Хай ти за хмарами, хай тебе не видно сповна сьогодні, але я знаю — ти є, яскравий, красивий, надихаючий, незвичайний і такий привабливий.У нашому житті, на жаль, часто хмари приховують те, що з якоїсь причини важливе для нас, те, чого нам так хочеться. Але якщо сьогодні так склалися обставини, погода підвела, це не означає, що цього не існує і що цього нам не здобути.Воно, те саме важливе, те саме потрібне, все ще є. Воно нікуди не зникло, як не зникає з неба місяць, коли його не видно крізь хмари.Негаразди не вічні. І, може, всім нам потрібно їх пережити, щоб наступного разу, побачивши Місяць, насолодитися ним сповна.P.S. Рівно о 21:52, коли був пік, хмари ніби хтось змахнув рукою. Вони розійшлися. І кілька людей на пляжі, що лаяли примхи долі, але від мрій не відмовилися, побачили таку красу, що ви навіть не уявляете. Але в мене тоді вже розрядився телефон, тому це залишиться лише як мій спогад про те, що все приходить до тих, это вміє прийняти, але не перестає вірити ❤️