Не нам судити, але | Першим сьогодні зранку в стрічці мені трапилося ось це відео. Спершу в...

Першим сьогодні зранку в стрічці мені трапилося ось це відео. Спершу воно викликало в мене посмішку, а потім — довгий ланцюжок думок.Маленькі діти кажуть щось неправильно, і всім навколо від того тільки радісно. І я зловила себе на думці: «А якби те саме зробив дорослий — його б, швидше за все, засудили, висміяли або він сам провалився б від сорому крізь землю».Пояснюю я це просто. У дітей ще немає звички ставити оцінки — ні іншим, ні самим собі. Вони можуть помилятися і не роблять із цього трагедії. Для них це природний процес: сказав — якщо не так, то сказав інакше, почув — виправили, пішов далі. Помилка видима, але вона легка, безпечна, як елемент гри.А от у дорослих усе інакше. Ми настільки вже звикли жити в системі «правильно/неправильно», що будь-яка дрібниця може паралізувати: «А раптом я помилюся? Що подумають? Як це виправити?» І в результаті — навіть не пробуємо, не говоримо, не вчимося новому. Бо страшно, що поставлять оцінку.Насправді в цьому і є парадокс: діти вчаться саме тому, що дозволяють собі помилятися. А дорослі перестають вчитися саме тому, що бояться помилок.