Коли гине син, жінка отримує нову ідентичність, якої ніколи не обирала, — «мама загиблого сина».
Іноді ця роль поступово витісняє всі інші. Жінка перестає мріяти, будувати плани, дозволяти собі радість. Ніби разом із сином має поховати й частину себе.

— Як я можу бути щасливою, якщо його більше немає?
— Чи маю право жити повноцінно, коли його життя обірвалося? І я розумію ці запитання. Бо сама знаю цей біль. Наразі знаходжуся в його епіцентрі.

Але мій вектор руху — від «мами загиблого сина» до «жінки, у якої загинув син».

У чому різниця?

У першому випадку втрата стає головним визначенням жінки.
У другому — залишається назавжди частиною її історії, але не забирає права на власне життя.

І тоді поступово змінюється внутрішній діалог:

Замість «Я більше нічого не хочу» — «Я спробую знову почути свої бажання».
Замість «Я не маю права радіти» — «Моя радість не зменшує любові до сина».
Замість «Моє життя закінчилося» — «Моє життя назавжди змінилося, але воно триває».

У кожної мами цей шлях свій. Одна повертається до роботи, інша створює справу в пам’ять про сина, ще інша вперше дозволяє собі усміхнутися без почуття провини. І ніхто не має права визначати, коли і як жінка повинна до цього прийти.

Я ж хочу не просто вижити після втрати. Я хочу знайти сили продовжувати жити, розвиватися, творити, любити. І робити це також на честь мого сина. Бо я впевнена: він не хотів би, щоб разом із його життям закінчилося й моє.

Я назавжди залишуся його мамою. Але я хочу залишитися ще й собою.

І, можливо, одного дня я зможу сказати:

«Так, я мама загиблого сина. Але це не все, що можна розповісти про мене».

#терапія_горя