КЛІНІЧНА ПСИХОЛОГИНЯ НАТАЛІЯ НАУМЕНКО | Ви ніколи не помітите спробу зґвалтування своєї дитини, якщо вона захо...

Ви ніколи не помітите спробу зґвалтування своєї дитини, якщо вона захоче це приховати. А її першим бажанням буде саме це, повірте – приховати випадок від усіх абсолютно.Я знаю це не з книжок. Через мене пройшли діти, які мовчали роками. Не тому що не мали слів, а тому що були впевнені: слова нічого не змінять. Або змінять, але на гірше. І щоразу, коли хтось із них нарешті говорив, я чула приблизно одне й те саме. Боялася, що не повірять. Думала, що покарають. Не хотіла, щоб мама плакала. Зверніть увагу: жодного разу не звучало, що вона боялася кривдника. Вони боялися нас, дорослих, яким мали довіряти.І тут я хочу сказати батькам те, що зазвичай ніхто не говорить вголос. Цю стіну мовчання будуємо ми самі. Не злочинці, не система, не суспільство в абстрактному сенсі, а ми, конкретні дорослі, потроху щодня. Коли при дитині кажемо про якусь рандомну жертву, що вона сама винна. Коли на новину про насилля реагуємо сумнівом. Коли дитина приходить зі скаргою, а ми відмахуємося. Вона складає цю картину світу задовго до того, як їй самій знадобиться до нас прийти за допомогою.А ще страшніша наша помилка відбувається саме в ту мить, коли дитина все-таки наважилася щось сказати про насильство. Бо перша реакція батьків через емоції майже ніколи не буває правильною, і це не звинувачення, а фізіологія. Мозок дорослого в стані шоку робить рівно те, що змушує дитину замовкнути. Ти впевнена, можливо тобі здалося? І дитина розуміє, що їй не вірять. Ми нікому не скажемо про це, добре? І дитина усвідомлює, що кривднику нічого за це не буде. Чому ж ти одразу не сказала? І дитина чує, що винна в тому, що чекала. Боже мій, який жах, що ж тепер буде? І дитина бачить, що вусмерть налякала маму і більше не скаже нічого.Так реагують не погані батьки. Так реагують непідготовлені батьки, і різниця між цими двома речами принципова.Правильна перша реакція коротка і проста: дякую, що сказала, я тебе люблю, це не твоя провина. І обійми, якщо дитина дозволить. Більше анічогісінько в першу хвилину не потрібно, без уточнень, без сліз, без погроз на адресу кривдника. Просто ці три речення, після яких дитина розуміє, що зробила правильно тим що прийшла.Далі фахівці. Не подруга з психологічною освітою, не впевненість, що якось розберетеся в родині із цим самі, не страх перед поліцією. Фахівці.Але це вже другий крок. Перший полягає в тому, щоб дитина взагалі дійшла до вас. А вона дійде тільки якщо знатиме, що вдома її не звинуватять, не засудять та витримають будь що. Ця впевненість не виникає в момент кризи, вона будується роками з дрібних реакцій, з того, як ви говорите про чужі трагедії, з того, чи є у вашій родині взагалі таке поняття, що почуття та відчуття дитини важливі.#будні_психолога