У 60–70-х вірили, що світ об’єднує Coca-Cola: її п’є і президент, і бомж.Сьогодні ясно: нас об’єднує не напій.Нас об’єднує сміття.Я саме дочитала «Підземний світ» і це роман про сміття. Буквально.Про відходи, ядерні, побутові, інформаційні, людські. Про те, як ХХ століття виробляє більше, ніж здатне осмислити і ховає це під землю чи в архіви чи стирає з памʼяті.І мені на думку прийшов художник Адріан Вільяр Рохас.На бієнале в Стамбулі він зробив інсталяцію:з моря виходять білі химерні тварини: жирафи, коні, слони, собаки.Схожі на античні статуї.А на них навішане сміття, винесене морем: рибальські сітки, пластик, ганчір’я, рудименти цивілізації.Це виглядає так, ніби природа викидає нам те, що ми в неї вкинули.Найважливіше:усі роботи Вільяра Рохаса приречені на знищення.Він принципово використовує матеріали, які розсипаються.Його скульптури не для музеїв «на вічність». Вони самі стають сміттям.І тут Делілло й Рохас говорять однією мовою.У «Підземному світі» сміття - це не просто відходи.Це памʼять епохи, її справжній архів.Те, що ми не хочемо бачити, але що визначає нас точніше за ідеології.Ми живемо не серед ідей, а серед наслідків.І сміття - найчесніша мова ХХ–ХХІ століття.