24 лютого - день, що назавжди залишиться болем у серці.У цей ранок почалася повномасштабна війна. За кілька годин наше життя розділилося на «до» і «після». Сирени замінили тишу, вибухи - спокій, а страх за рідних став щоденною реальністю.Ми втратили свої домівки. Не просто стіни - ми втратили місця, де були щасливі. Дитячі кімнати, родинні фото, улюблені речі, двори, в яких виросли. Багато хто більше ніколи не зможе повернутися туди, де було його життя. Там залишилися руїни й попіл.Ми втратили найдорожчих. Синів і доньок. Чоловіків і дружин. Батьків і друзів. Є слова, які не були сказані. Є обійми, які вже неможливо повторити. І цей біль - назавжди.Ми втратили відчуття безпеки, нормальний сон, упевненість у завтрашньому дні. Навчилися жити між тривогами, збирати документи напоготові й прощатися так, ніби це може бути востаннє.Ця дата - про пам’ять і про рану, що не гоїться. Про ціну, яку платить кожна родина. Про зруйновані міста і зламані долі.Нам боляче. Нам важко. Ми втомилися.Але ми стоїмо. Бо за нами — пам’ять про тих, кого вже немає. Бо в нас забрали багато, але не змогли забрати головне — нашу гідність, нашу єдність і нашу Україну в серці.