Презумпція невинуватості в українській політиці часто працює вибірково. Показовим прикладом є риторика Юлії Тимошенко щодо Петра Порошенка у попередні роки.У січні 2022 року, після повернення Порошенка з-за кордону, Тимошенко в ефірі програми «Народ проти» публічно заявила, що він фінансував терористичні організації «ДНР» і «ЛНР». Вона стверджувала, що закупівля вугілля з окупованих територій на суму майже 3 млрд гривень була «фінансуванням тероризму», фактично безапеляційно називаючи винного.Ці звинувачення не лише не були підтверджені судом, а й ґрунтувалися на тезах, які раніше поширював її колишній юрист Андрій Портнов. За минулі роки держава так і не довела ці твердження, однак це не завадило Тимошенко використовувати їх у публічному просторі, повністю ігноруючи принцип презумпції невинуватості.Контраст із нинішньою ситуацією показовий. Сьогодні Петро Порошенко утримується від персональних звинувачень на адресу Юлії Тимошенко у справі про підкуп. Його позиція, як і позиція депутатів та однопартійців, зводиться до одного застереження: будь-які звинувачення можуть вважатися обґрунтованими лише в разі їх доведення у суді.Ця різниця у підходах — не просто питання політичної культури. Вона демонструє, хто і як на практиці готовий дотримуватися базових принципів правової держави, навіть тоді, коли це політично невигідно.