Оксана Олександрівна народилась в Харкові. Закінчила Харківську національну академію міського господарства. Була за фахом економісткою і менеджеркою туристично-готельного бізнесу. Працювала в банку. Цікавилась психологією. Любила вишивати бісером, читати. Також займалася манікюром.У 2015 році жінка вирішили змінити професію та пішла на військову службу. Стала до лав Окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов». Спочатку була діловодкою, згодом обійняла посаду начальниці лазні (пересувної) господарчого взводу роти матеріально-технічного забезпечення. Брала участь в АТО/ООС. З початком повномасштабного вторгнення разом із своїм підрозділом перебувала у Маріуполі та брала участь в обороні міста.За час служби військовослужбовиця неодноразово була відзначена командуванням нагородами за досягнення. Окрім грамот, її нагородили відзнаками «За участь в антитерористичній операції», «Ветеран війни. Учасник бойових дій» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).«Стільки сподівань, мрій, безмежна жага до життя та любові до всіх... і все тепер лише у спогадах про неї. Ще змалечку було зрозуміло, що вона буде дуже чуйною і ніжною людиною. Дуже любила читати і пізнавати, для неї було все дуже важливо. Оксанка поспішала жити і дихати на повні груди. Дуже любила тварин і завжди намагалась всім допомогти. Черпала знання з різних джерел, любила читати різну літературу, вивчала різні мови. Так, вона хотіла знати якомога більше. Саме тому пішла здобувати другу вищу освіту. До неї завжди тягнулись люди. Оксана жива у пам'яті багатьох друзів, рідних та близьких людей. Дуже любила плести з бісеру, вишивати і водночас бути підтримкою для кожного, хто просив її поради. Її світлою мрією було закінчити навчання, стати психологом і відкрити притулок для тварин. Але війна перешкодила цьому і, на жаль, мріям Оксани не судилось здійснитись. Та вона назавжди залишиться у серцях і пам'яті багатьох людей!» – розповіла її мама Світлана Іванівна💔Поховати військову поки що не вдалося, оскільки росіяни не передали її тіло.Вдома на Оксану чекала мама.Низький уклін Героїні!Вічна світла пам'ять та слава!🙏🇺🇦
Денис народився в місті Шпола Черкаської області. Навчався у ліцеї №1, закінчив музичну школу за класом гітари. Завжди мав багато друзів, змалечку був життєрадісним і цілеспрямованим. Любив спорт: футбол, бокс, баскетбол. Їздив на змагання та здобув чимало нагород. У Смілянському технікумі харчових технологій опанував професію механіка харчових технологій. Постійно самовдосконалювався та розвивався, обожнював українську історію та культуру, а ще скандинавську міфологію. Улюбленим автором був Василь Шкляр – Денис мав книги з його автографами.«До війська вступив відразу після технікуму, вручив мені диплом і сказав, що йде в «Азов». Я зрозуміла, що він мене до цього готував ще зі школи. І технікум – то була формальність, щоб дотягнути до 18 років, – розповіла мати Ірина. – У 2019 році закінчив навчальний курс підготовки десятників «Школи лідерів імені Аксьона і Хоми». У 2020-му гідно пройшов «Курс молодого бійця» та здійснив свою мрію. Добросовісно виконував усі бойові накази».Останній раз Ірина спілкувалася з сином в ніч з 19 на 20 квітня.«Денис говорив, що все добре, і навіть жартував. Наприкінці розмови сказав, що йде на завдання. «Ми Марік не здамо! Ми не дозволимо, щоб вони до вас дістались! Бережи сестру! Я в полон не піду!». І потім тиша. За три дні пролунав страшний дзвінок від Патронатної служби. Згодом від побратима дізналася, що син пішов на завдання, повів групу, і вона натрапила на засідку на Лівому березі. Мій Денис прикривав побратимів, щоб вони мали змогу вийти з оточення. Син потрапив під вогонь ворожого кулеметника», – розповіла мати.В пам'ять про сина Ірина зробила на руці татуювання Дениса з котом за фото, яке хлопець зробив ще до повномасштабного вторгнення у 2021 році в Маріуполі.«Дуже любив тварин, особливо котів. Був дуже добрим, чуйним, захищав слабких і боровся за справедливість. Денис був світлом, надією та опорою для нашої родини», – сказала Ірина.За життя Гайдамака нагородили медаллю «Ветеран війни», а посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.Станом на травень 2025 року тіло захисника досі не повернули.Вдома на Героя продовжують чекати мати, сестра, бабуся та дідусь, а також друзі💔Низький уклін Герою!Світла пам'ять та слава навіки!🙏🇺🇦
Ігор Агеєв народився і виріс у Маріуполі. У підлітковому віці хотів стати хірургом. Проте після школи вступив до морського ліцею, де опанував професію суднового моториста. Захоплювався автомобілями. «За перший рік нашого спільного життя я почула від нього стільки всього про двигуни, моделі, трансмісії, що, здається, могла б скласти іспит на початкового автомеханіка. Ці розмови були не просто «технічні» – у них було стільки пристрасті, емоцій, живої любові до справи», – розповіла дружина Анастасія. З 2017 року Ігор служив у полку «Азов» у ремонтно-експлуатаційній роті, взводі автомобільно-технічного батальйону. За два роки перевівся до взводу матеріально-технічного забезпечення.У 2019-му зазнав важкого поранення. Після лікування Була повернувся до служби зі ще більшим завзяттям, відданістю та бажанням боротися за Україну та побратимів.«Ігор завжди залишався на позитиві, навіть у найважчі моменти. Його усмішка, гумор і здатність підтримати були джерелом сили. Як чоловік – уважний і ніжний. Як батько – турботливий, люблячий, той, хто з першого погляду вмів подарувати відчуття безпеки й любові, – сказала Анастасія. – У нашому житті було багато світла. Ми з Ігорем за першої ж можливості їхали кудись на море: спочатку вдвох, а потім і з донечкою. Навіть якщо це була просто одна ніч – до іншого міста, на море, в ліс. Для нас це була особлива романтика: засинати в машині під шум хвиль чи шелест дерев. Його спонтанність і любов до життя робили кожну поїздку незабутньою. Коли в нас народилася донечка, Ігор був з нами 24/7. Він допомагав мені у всьому з такою легкістю, впевненістю, ніжністю… З перших днів її життя він справлявся так, ніби це була вже десята дитина. Мабуть, таких турботливих, уважних і ніжних батьків зустрічаєш нечасто».За життя Ігоря нагородили медаллю «За військову службу Україні» та відзнакою президента за участь в АТО, а вже посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.Станом на травень 2025 року оборонця не поховали, бо його тіло досі не повернули.Вдома на Героя продовжують чекати донька, дружина та мати.Низький уклін Герою!Світла пам'ять та слава навіки!🙏🇺🇦
Бойова медикиня Юлія Дугінова на псевдо Смаколик загинула 19 вересня 2023 року, виконуючи службові обов’язки в лавах ЗСУ на Львівщині. Вона проходила професійну медичну підготовку у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Військовій було 36 років.Юлія народилась і жила в місті Краматорськ Донецької області. Закінчила ЗОШ №4, а потім здобула повну вищу освіту у Донбаському державному педагогічному університеті за спеціальністю вчителя математики. Мріяла навчати дітей, тож працювала за фахом у навчальних закладах Краматорська та області. Спочатку була вчителькою математики у ЗОШ №31, з 2014 року – вчителем інформатики та математики у ЗОШ №17. Згодом стала тренеркою з ментальної арифметики в дитячому центрі «Smartum». З 2017 року викладала інформаційні технології у Краматорському Інституті підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Останнім часом працювала методисткою кафедри природничо-математичних дисциплін та методики викладання Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Паралельно також викладала «Ментальну арифметику»: сама розробила і використовувала методику для навчання людей з інвалідністю за слухом і зором.У Юлії жив дуже старий собака на прізвисько Цезар, жінка дуже любила цього пса та піклувалася про нього. Захоплювалася мистецтвом, була креативною людиною. Любила відвідувати вистави, грати в настільні ігри з друзями, вигадувати щось нове і цікаве. Також створювала красиві вироби, шила цікаві м'які іграшки, брала участь у міських виставках.У перші дні повномасштабного вторгнення Юлія спочатку стала волонтеркою, виготовляла за допомогою 3D-принтера кровоспинні турнікети та шила різні вироби для ЗСУ. 8 квітня 2022 року вона була на Краматорському залізничному вокзалі. Їй тоді дивом вдалося уціліти. Того дня Юлія сказала: «У мене реакція у відповідь після сьогоднішніх подій – це піти в тероборону. Мій мозок теж вважає ворогів монстрами. Але я не нападаю, а захищаюся...». Спочатку долучилася до ТрО, потім – до загону спеціального призначення ССО.У 2023 році Юлія перейшла до 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ. Служила бойовою медикинею у танковій роті. Там же служив танкістом її батько Олексій Сергійович. Побратими та командування ставилися до Юлії з повагою. Вона змогла зацікавити всіх навчанням, тренінгами з тактичної медицини та захисту. Вона запроваджувала сучасні методики, запозичені від американських союзників. Згодом жінку направили проходити фахову медичну підготовку у навчальному центрі, де вона і загинула. Поховали Юлію в рідному місті.У неї залишились мама Людмила Миколаївна, тато Олексій Сергійович і дідусь Сергій Олексійович💔Низький уклін Героїні!Світла пам'ять та слава навіки!🙏🇺🇦
📌 Дитячі посмішки сильніші за війну …Бо їхні посмішки - це наше майбутнє. Майбутнє, за яке їхні батьки віддали свої життя.І хоч травень не дуже нас бавить теплою погодою, ми з моїми полтавськими друзями налаштовані оптимістично. Вже готові до прогулянок на свіжому повітрі)Даня, Владік, Данило і Віка вирішили, що у травні активно підготуємося до літа та канікул. Дехто має новий транспорт, хтось не зраджує книжкам з конструктором, а хтось просто гарна пані, як і притаманно дівчатам)У рамках платформи соціально-відповідального бізнесу «Дітям наших захисників» традиційно підтримали виконання бажань дітей загиблих полтавських Героїв. Цей всеукраїнський проєкт ініційовано компанією Aviation Company Ukrainian Helicopters у партнерстві з Мінветеранів та Міжнародна Торгова Палата України - ICC UkraineЦього місяця зʼявилася можливість познайомитися з людиною, яка вигадала цей проєкт і першою розпочала цю добру справу. Володимир Ткаченко - директор компанії «Українські вертольоти» щомісяця підтримує дітей, загиблих Героїв Київщини. І наразі проєкт, як-то кажуть - «пішов в народ», і вже майже в кожній області країни підприємці долучаються. Закликаю, якщо маєте можливість підтримати діток - пишіть, бо слово «майже» треба прибирати, всі діти мають знайти своїх чарівників. Радий бути дотичним. Наш фонд Благодійний Фонд Сергія Гайдая / Serhiy Hayday Charity Foundation радо взяв полтавську малечу під постійну матеріальну опіку.Цього разу подарунки їхали поштою, але вже влітку обіцяю навідатися) Бо в нас починаються Дні народження)Щира радість, коли їхні оченята такі сяючі і задоволені) Опікуни розповідають, що для малечі - це справді моменти щастя. Саме тому я впевнений - поки дітисміються, мріють і вірять у дива - ми направильному шляху. Ми повернемо їм дитинство, ми зобовʼязані перед їхніми батьками-Героями…Тож працюємо на усмішку, бути добру!)*Фото дітей з дозволу опікунів
Павло народився в місті Секешфегервар, Угорщина. Жив у Києві. У 2002 році отримав загальну середню освіту у загальноосвітньому ліцеї №20 столиці. Професійно займався футболом. У 2007 з відзнакою закінчив Київське вище професійне училище №26 за спеціальністю «Будівництво та експлуатація будівель і споруд» і здобув кваліфікацію техніка-будівельника. Далі пройшов строкову військову службу, прийняв присягу в окремому полку Президента України. У 2008 році влаштувався на Завод залізобетонних виробів АТ «Домобудівний комбінат №4». Працював на посаді інженера-технолога.За словами рідних, Павло був доброзичливим, веселим, життєрадісним, дружнім, завжди приходив на допомогу. Він любив подорожувати Україною, особливо з наметами, а ще – риболовлю та поїздки велосипедом. Після народження сина більше часу проводив з родиною. Мріяв добудувати будинок і жити там великою сім’єю.Під час повномасштабної війни чоловік став бійцем Національної гвардії України. Служив у 4-й бригаді оперативного призначення «Рубіж» на посаді кулеметника. За гідну службу Павла Аніщенка нагородили відзнакою Президента «За оборону України».«Павлушка, як завжди ми його називали, залишиться в наших серцях як взірець мужності, самовідданості та глибокої любові до України. Його героїзм і відданість Батьківщині будуть надихати нас завжди», – сказала рідна сестра Ольга.Поховали Павла на Алеї Слави Лісового кладовища в Києві.У нього залишились батьки, сестра, дружина та син, якому на момент загибелі тата було 4 роки💔Низький уклін Герою!Вічна світла пам'ять та слава!🙏🇺🇦
81 рік тому радянський режим насильно виселив понад 238 тисяч кримських татар з їхньої Батьківщини — Криму.Лише за два дні було вивезено понад 191 тисячу осіб. Людей насильно вивозили з півострова в товарних вагонах, здебільшого до віддалених районів Узбекистану, Сибіру, Уралу. Тисячі загинули в дорозі та в перші місяці заслання.Нелюдські умови комендантського режиму, що тривав з 1944 по 1956 роки – голод, епідемії, репресії і позбавлення волі в місцях спецпоселень – стали передумовою масової загибелі кримських татар, основну частину яких складали старі люди, жінки і діти. Це був цілеспрямований акт знищення народу — його мови, культури, дому.Світ вчасно не засудив цей злочин. І безкарність породила нове зло.Після окупації Криму у 2014 році росія знову системно переслідує кримських татар.А сьогодні чинить геноцид проти всього українського народу: депортації, війна, репресії, знищення мирного населення, зруйновані життя, втрачене дитинство.▪️Голодомор 1921-1923, 1932-1933, 1946-194.▪️Депортація кримськотатарського народу 1944.▪️Окупація Криму та Донбасу 2014.▪️Повномасштабна війна в Україні 2022.Голодомори, депортації, окупації, війна — це не просто сторінки історії. Це наша реальність.Депортацію 1944 року визнали актом геноциду лише 7 країн. Але цього недостатньо.🙏Ми повинні пам’ятати🕯️Говорити. І діяти, щоб зупинити зло, яке досі триває.
🕯️9:00 - Загальнонаціональна хвилина мовчання🙏Старший солдат Станіслав Узіков на псевдо Самурай і Ріхтер загинув 8 травня 2022 року в місті Маріуполь на Донеччині. Того дня російські окупанти вдарили авіабомбою по бункеру «Магазин 20» на металургійному комбінаті «Азовсталь». Бійцю було 26 років💔Станіслав Узіков родом з Одеси. Навчався в Азовському морському інституті Національного університету «Одеська морська академія», а також в Академії поліції. До 2017 року працював у магазині «Мілітарист».«У мирному житті Стас був звичайним хлопцем, цілеспрямованим, чесним, сміливим. Займався спортом: боксом, тайським боксом, бразильським джиу-джитсу та кросфітом. Цікавився історією, зокрема скандинавською міфологією. У 2014 році брав участь у Революції Гідності на Майдані, де й приєднався до національного руху», – розповіла мати Тетяна.На військову службу Станіслав Узіков пішов 22 травня 2018 року, долучившись до в/ч 3057. Спочатку був в артилерії, згодом перейшов до снайперської групи. У 2019 році у складі батальйонної тактичної групи «Азов» виконував бойові завдання в районі Світлодарської дуги. Обіймав посаду снайпера 1-ї категорії 3-го снайперського відділення спеціального призначення. Перед загибеллю Самурай сказав: «Хлопці, зробіть все, щоб такого, як тут, більше ніде не повторилося».«Вибач, що не встиг, брат, вибач, що не був поруч. Пробач, що так рідко бачилися на ротаціях. Вибач, що не сказав тобі все за життя, соромився. Твоє перебування там (у Маріуполі, – ред.) стало однією з головних причин, чому я опинився саме тут. Я все вірив у деблокаду, вірив, що з'єднаємось і воюватимемо разом. Ти був представником найкращої частини нашого суспільства», – сказав побратим Мукан.«За два дні до загибелі ти сказав, що життя не зможе розірвати нашу дружбу. А сьогодні я кажу, що смерть не зможе цього зробити», – поділився найкращий друг Кирило.«Поки дихаю – пам’ятаю. Пам’ятаю твою щиру усмішку, справжню, рідну. Ти справжній син!», – сказав батько воїна Вадим. Станіслава за життя нагородили відзнакою «За доблесну службу», нагрудним знаком «30 ОМБр Dei Gratia», медаллю ООС «За звитягу та вірність», медаллю «За військову службу Україні». Уже посмертно захисника відзначили орденом «За мужність» III ступеня. В Одесі на його честь перейменували вулицю.Станом на травень 2025 року, тіло оборонця Маріуполя досі не повернули рідним.У Станіслава залишилися батьки та молодший брат.Низький уклін Герою!🤍Вічна світла пам'ять та слава!🙏🇺🇦
🕯️9:00 - Загальнонаціональна хвилина мовчання🙏Штаб-сержант Євген Андрусович на псевдо Герцог загинув 4 травня 2022 року під час бою у селищі Старий Салтів на Харківщині. Воїн зазнав смертельних поранень унаслідок ворожого артилерійського обстрілу. Захисникові був 31 рік. Євген народився та жив у Харкові, у Салтівському районі. Закінчив місцеву школу №8 (нині ліцей). У Харківському професійному будівельному ліцеї опанував спеціальність муляра та лицювальника-плиточника. У 2009 – 2010 роках проходив строкову службу, після чого вирішив присвятити себе цій справі. Євген пройшов навчання у центрі Державної прикордонної служби України, після чого його направили до відділу прикордонної служби «Іловайськ» (Донецька область).У 2013 – 2015 роках служив у Харківському та Сумському прикордонних загонах. Брав участь в АТО, зокрема, забезпечуючи правопорядок на державному кордоні на території Луганської області ВПС «Красна Талівка». Із червня 2015 року проходив службу у Харківському прикордонному загоні в/ч 9951. У березні 2019 року Євгена звільнили у зв’язку з закінченням контракту. Чоловік захоплювався риболовлею, футболом, пауерліфтингом, автівками і сільськогосподарською технікою. На початку 2020 року почав працювати на автовишках, що спонукало його започаткувати власну справу. Надавав послуги автовишок, і вже за пів року бізнес пішов вгору. Євген почав набирати працівників, яких сам і навчав. Серед об’єктів, до будівництва яких долучилася команда: «Fantasy Park», Харківський зоопарк, «Зоряне небо». У 2020 і 2021 роках встановлювали центральну ялинку Харкова, ліхтарики на площі Свободи, ілюмінації в парку імені Шевченка, «Фонтан бажань». Крім того, Євген займався реставрацією універмагу «Харків», а його команда працювала з багатьма іншими вуличними ілюмінаціями та високовольтними лініями, робила ремонти житлових багатоповерхівок. 10 березня 2022 року Євген пішов добровольцем на фронт. Хотів, щоб над Харковом, де живе його донечка, родина та друзі, перестали літати ворожі винищувачі. Служив бойовим медиком-стрільцем у 227-му окремому батальйоні 127-ої окремої бригади сил ТрО ЗСУ. Був командиром відділення 2-го стрілецького взводу, 2-ї стрілецької роти та єдиним із взводу, хто мав військовий досвід. Воїна відзначили медаллю «Захиснику Вітчизни», а посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. «Женя завжди був чуйним, життєрадісним, чесним, щирим. Люблячим батьком, чоловіком і сином. Це той хлопець, який завжди прийде на допомогу. Він був дуже сильним, мужнім, рішучим, сміливим і вольовим чоловіком. У нього було багато планів на життя та мрій, які ніколи, на жаль, вже не здійсняться... Але Женя живе та буде жити завжди у кожному куточку його міста, бо і досі пам’ять про нього залишається в його роботі. Як би прикро та боляче не було, але він своє слово дотримав, і після його поховання ворожих винищувачів над містом вже не чути», – сказала дружина.Поховали захисника на Алеї Слави Харківського міського кладовища №18 (12 квартал 5 ряд 31 місце)У Євгена залишилися дружина та донька.Низький уклін Герою!🤍Вічна світла пам'ять та слава!🙏🇺🇦
🕯️9:00 - Загальнонаціональна хвилина мовчання🙏Старший солдат Роман Сорока на псевдо Футболіст загинув 27 травня 2024 року під час виконання бойового завдання на околицях села Стариця на Харківщині. Захиснику було 46 років.Роман народився в селі Вороняки Львівської області. Опанував фах фельдшера, молодшого спеціаліста ветеринарної медицини у Золочівському коледжі Львівського національного аграрного університету. Професійно займався футболом: грав за ФК «Сокіл», ФК «Нива», ФК «Тернопіль», ФК «Говерла» (Вороняки), ФК «Буг» (Білий Камінь). Був членом мисливського Вороняцького низового колективу. Завершив спортивну кар’єру та поїхав за кордон. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік повернувся до України та долучився до лав захисників. Воював у складі 540-го зенітного ракетного Львівського полку імені гетьмана Івана Виговського, а згодом – у спецпідрозділі «Шаман» Головного управління розвідки Міністерства оборони України.За гідну службу Романа нагородили заохочувальною відзнакою ГУР «Україна понад усе», а посмертно – і медаллю «За мужність при виконанні спецзавдань».«Батько був людиною, на яку завжди хотілося рівнятися. Він чітко ставив собі цілі та впевнено їх досягав. Був цивільною людиною, але з приходом повномасштабної війни без роздумів став на захист нашої країни. Зі слів побратимів, тато став справжнім професійним бійцем, який чітко виконував накази та безжально нищив ворога. Ми завжди підтримували зв'язок, він знаходив час на сім’ю та друзів, навіть перебуваючи у вкрай складних обставинах. Він – Людина з великої літери, справжній тато, люблячий дідусь. Справжній патріот своєї держави, за неї ж поклав своє життя», – розповів син захисника Степан, також військовослужбовець.Поховали Романа у рідному селі.У нього залишилися мама, дружина, син, невістка, донька та онук.Низький уклін Герою!🤍Вічна світла пам'ять та слава!🙏🇺🇦
TGLIST.COM.UA
