13 лютого в окупаційній адміністрації знову провели чергову «пам’ятну» акцію до річниці виведення радянських військ з Афганістану. Урочисті промови, хвилина мовчання, квіти до пам’ятного знаку, пафосні слова про «подвиг» і «вірність присязі».Але за цією риторикою — зручна для влади версія історії, у якій замовчується головне: афганська війна була політичним рішенням керівництва СРСР, що коштувало життя тисячам молодих людей. Юнаки, яким було по 18–20 років, опинилися на чужій землі не з власної волі, а через імперські амбіції держави.Сьогодні ті самі наративи — про «захист інтересів Батьківщини» за межами власної території — знову звучать з трибун. І саме це викликає найбільше занепокоєння. Пам’ять про загиблих використовується як інструмент легітимації нових воєн і нових втрат.Справжня повага до тих, хто не повернувся з Афганістану, — це чесна розмова про причини тієї війни, про відповідальність політичного керівництва та про ціну, яку заплатили родини. Це не гасла й не офіційні церемонії, а визнання того, що подібні трагедії не повинні повторюватися.Пам’ять не може бути прикриттям для пропаганди. Вона має бути застереженням.