Олена Черненко: Кілька днів тому Мінюст зареєстрував Наказ МОЗ України від 09.09.2025 № 1407 "Про затвердження Положення про капеланську діяльність у сфері охорони здоров’я". Новина розійшлась широко і викликала широкий спектр реакцій, в основному - вкрай полярних. Поряд із захопленими, схвальними коментарями полився потік знецінення - припущень, що нібито "тепер будуть замість хірургічної допомоги лікувати магічними ритуалами" та що настане "середньовіччя". Дійшли до прирівняння капеланства до розстановок за Хелінгером та грошовими мандалами, і до порад "об'єднати це з розтином". Дивні це все речі - на фоні постійних акцентів про людиноцентричну практику та консолідований підхід до медичної допомоги. Дивно й те, що з моїх спостережень найбільш гострі коментарі видавали якраз прибічники реформування в його поточному вигляді, а не критики. Загалом, за останні три роки левова частина питань медкапеланства вже була врегульована професійними стандартами та низкою інших наказів МОЗ. В українській медицині існує багато позитивних кейсів роботи капеланів. Більш того, мова про виразний тренд в європейській охороні здоров'я. Існує глобальна "Європейська мережа медичного капеланства", що формує стандарти. В Британії є своя національна UK Board of Healthcare Chaplaincy. В багатьох країнах ЄС капелани - визнана частина медичної команди. А ми, ж, наче, рівняємося на Європу? То чому подібні повідомлення настільки гостро і глибоко розколюють українське медичне колективне поле?