Вже другий раз за день зустрічаю дописи подруг у стрічці, що їхні кохані чоловіки загинули. Дописи короткі - на пару рядків, для інформування спільноти, що захисника вже немає. І своєю «короткістю» - ці дописи страшні. Бо ти розумієш, скільки сил вартувало писати кожну літеру про кінець найріднішого світу. За один день - два. На першому я ще висловив співчуття в коментарях, а на другому… закляк. Подивився, що люди пишуть, а там «співчуваю, співчуваю, щирі співчуття». І все ж вірно, наче так і має бути. Але ж нікого з нас, насправді, ніколи не готували якось правильно реагувати на смерті інших людей. Людей, які не байдужі. Або ж рідних тих людей, які не байдужі. Тим більше, коли ці звістки про смерть - масові. Але найбільше рве серце - скільки таких дівчат, жінок, мам, сестер, які щодня вивішують некрологи, повідомляють час і місця прощання. Як то все вивезти… І мені страшно. Страшно питати Оксана Боркун - дружину загиблого Володі Гунька - скільки в їхній спільноті дружин загиблих героїв нині рядків у списку прізвищ. Я просто лишу це оголошення тут. У Вінниці зовсім скоро відбудеться виставка картин і музично-поетичний фестиваль МАЄМО ЖИТИ . Пам‘ятаєте, минулого року такий був і ми там ще зібрали гроші на тачку для 3 ОШБр? Картини там написані дружинами героїв. Поети і музиканти - щирі, як ніби на першому прослуховуванні. А іще там покажуть кіно про дітей, що народилися вже після загибелі захисників. Оксанко, Olga Pinskaya, Juliia Seliutina, дякую. Яущо будете поруч - завітайте, підтримайте. Майте тиху ніч.