«…Ви коли-небудь згадуєте своє дитинство?Я його згадую, коли чую запах вівсянки. Іноді, побувавши в доках, я йду до середмістя і вдихаю аромат свіжого хліба й бекону. І завжди, проминаючи будинок, який стоїть в одному ряду з іншими і нічим від них не відрізняється, я чую запах вівсянки. Солодкавий, але з присмаком солі. Важкий, як ковдра. Не знаю, хто мешкає в тій хаті, хто там хазяйнує, але уявляю жовтий вогонь і чорний казанок. У нас удома був мідний казан, який я начищав, бо мені подобалося начищати все, що може блищати. Матінка варила кашу, залишаючи на ніч вівсяну крупу біля теплого вогнища. І тоді вранці, роздмухавши вогонь міхами, аж іскри вилітали з димаря, вона давала каші підгоріти, і біля стінок вівсянка нагадувала коричневий папір, а всередині лишалася білою і хлюпала через край.Підлога в нас була камʼяна, але взимку матінка вистеляла її сіном, і через оте сіно й отой овес у хаті пахло, як у хліву.Більшість моїх друзів їла зранку гарячий хліб.Я був щасливий, але щасливий - це слово дорослих. Не треба питати в дитини, чи щаслива вона: це видно одразу. Або щаслива, або ні. Дорослі говорять про щастя - головно тому, що не мають щастя. Говорити про щастя - все одно що намагатися впіймати вітер. Значно легше дати йому вас обвіяти. Ось тут я не погоджуюся з філософами. Вони говорять про пристрасть, але самі тої пристрасті не відчувають. Ніколи не говоріть про щастя з філософами…»Джанет Вінтерсон «Пристрасть»