Дуда: Польща не вимагає міжнародного визнання Волинської трагедії геноцидом."Не бійтеся, нам не потрібні компенсації" — звернувся президент Польщі до України Як мені подобається, коли кожного разу, в Польщі згадують про Волинську трагедію, вона звучить виключно як "різанина", а ОУН і УПА — як головні винуватці геноциду. Проте дивним чином у публічній дискусії майже ніколи не фігурує те, що передувало цим подіям — десятиліття систематичної дискримінації, приниження і насильства проти українського населення на територіях, які відійшли до Польщі після Ризького миру 1921 року.Згідно з тим же договором, Західна Волинь і Східна Галичина залишилися у складі Польської Республіки. І вже з перших років польська влада розгорнула активну політику асиміляції українців: ліквідація українських шкіл, обмеження доступу до вищої освіти, закриття кафедр українознавства, заборона назви "Західна Україна", репресії проти громадських організацій. Політика "пацифікації" 1930 року — із фізичним насильством, арештами, руйнуванням українських культурних інституцій — породила ненависть та опір, навіть у звичайних селян з невисоким рівнем національного самоусвідомлення, бо тупо стирали ідентичність та ставилися як до людей другого сорту.На Волині, попри спроби ліберального "експерименту" Юзевського, який давав шанс на дружнє співжиття поляків та українців, двомовні школи, а також створення кращих умов для національного розвитку українців у польській державі, ніж у Радянському Союзі, з 1938 року ситуація різко загострилася, бо така політика не подобалась Варшаві та Юзевського було усунено: нова польська адміністрація почала діяти в дусі "релігійного виправлення" — нищення православних храмів, тиск на зміну конфесійної ідентичності, приниження місцевого населення. Соціальна напруга лише наростала: полякам масово почали видавати землю, українців витісняли. На тлі таких дій почалась нова хвиля формування українського підпілля, ОУН набирала все більше популярності серед ширшого верства населення, зростання радикальних настроїв.Друга світова війна лише підсилила хаос. Спершу — радянська окупація, депортації, знищення польської адміністрації. Потім — нацистська окупація, яка створила ще один інструмент для розколу. І польське, і українське підпілля не визнавали компромісу, бо одні прагнули відновити Польщу у кордонах 1939 року, а українське підпілля прагнуло утворити незалежну Україну. Переговори провалилися, компроміс був заблокований на питанні Львова та кордонів. Почалася логіка "взаємного витіснення", коли кожен вважав себе стороною, що захищається на своїй землі. На цих протиріччях грали як совєти, так і німці — їм було вигідне таке положення справ, коли підпілля нищило один одного, переселяли цілі села та родини на різні території, яких, м'яко говорячи, зневажали місцеві, рахуючи їх окупантами.Історія не буває однобокою, завжди важливий контекст. Взаємні етнічні чистки — трагічний наслідок десятиліть зневаги, політичного глухого кута і ворожнечі, яку підігрівали не лише дії місцевих, а й окупаційні адміністрації — як радянська, так і німецька. Провокації, маніпуляції, убивства заради лояльності, знищення довіри — усе це стало ґрунтом для насильства.Україна не заперечує, що в період Волинської трагедії мали місце масові злочини. Але історична пам'ять не може бути вибірковою. Розмова про Волинь має починатися з передумов та контексту тих часів — політичних, релігійних і соціальних, створених у міжвоєнній Польщі. Бо коли одна сторона говорить про злочини, замовчуючи власну участь у формуванні ненависті та злочинів, це вже не історія — це політика, замаскована під моральну перевагу з купою спекуляцій вдобавок.Якщо в Польщі готові до чесного діалогу — то розмова повинна починатися з визнання не лише жертв, але й власних злочинів та ролі у доведенні ситуації до точки, з якої вийти без крові було вже неможливо.UАF | Чат | Підтримати