🏦📉Чому державні банки програють приватним

Ще у 2017 році дослідники рекомендували приватизувати всі держбанки: вони вразливі до політичного впливу і мають вищу частку проблемних кредитів, за які потім платять не винуватці, а платники податків. Наприкінці 2025 року держава все ще володіла 52% активів банківської системи, найбільшою часткою в Європі.

З 2022 року приватним і іноземним банкам заборонено виплачувати дивіденди акціонерам. Прибуток залишається всередині банку і йде на розвиток. Держбанки натомість перераховують прибуток державі. ПриватБанк за 2025 рік віддав бюджету 70% чистого прибутку. Інші держбанки взагалі не змогли заплатити дивіденди, бо прибутку не вистачило навіть на відновлення власного капіталу, який у попередні роки держава сама ж і вичавила.

❗️

Ось де видно саму природу державної власності. Приватний власник дивиться на горизонт роками вперед, бо капітал належить йому особисто. Чиновник, який розпоряджається держбанком, не власник нічого, він тимчасовий розпорядник чужого майна з горизонтом рішень до наступного бюджету чи виборів.

Коли немає конкретної людини, яка особисто втрачає чи виграє від стану капіталу, цей капітал неминуче проїдають, бо проїсти чуже завжди легше, ніж наростити своє.

Саме тому державна власність у принципі не здатна конкурувати з приватною. Держава ніколи не створює цінність сама, вона лише перерозподіляє те, що створили інші. Державний банк існує не для того, щоб рости і обслуговувати клієнтів краще за конкурентів, а для того, щоб у потрібний момент віддати гроші туди, куди скаже бюджет.

🚫 Тут варто застерегти від хибного висновку. Може здатися, ніби приватні банки стали сильнішими саме завдяки забороні виплачувати дивіденди. Це не так. Те, що ми бачимо, це прибуток, який залишився в банку, бо його не дали віддати власникам. Але невидимий результат: цей самий капітал власники могли б вкласти деінде, туди, де сам ринок, а не державна заборона, підказав би їм більшую вигоду. Заборона нічого не створила, вона просто змусила капітал лишитись там, де вирішила держава, замість того щоб власник сам вирішив, де він принесе найбільше користі.

🎪 Показово й те, що держава одночасно пише правила для ринку і сама грає за іншими. Заборону на дивіденди подали як захист капіталу в кризу, але для держбанків діють протилежні правила: саме з них держава щороку забирає прибуток собі.

І тепер, коли різниця в конкурентоспроможності стала очевидною навіть для самої держави, вона розглядає продаж частини банків. Але продати актив, який роками обкрадали на користь бюджету, за реальну ринкову ціну вже неможливо: інвестор купує право на майбутній прибуток, а цей прибуток роками забирали ще до того, як він встиг накопичитись.

👉 Єдиний спосіб, щоб банк, завод чи будь-яка інша справа працювали на благо людей, а не тих, хто тимчасово сидить у кріслі управителя, це взагалі не давати державі права володіти чимось. Усюди, де з'являється державна власність, рано чи пізно повторюється та сама історія: спочатку вичавлюють капітал, потім скаржаться на неконкурентоспроможність, а потім продають з дисконтом те, що колись можна було просто не чіпати.

📖 Цю саму логіку ще у 1850 році описав французький економіст Фредерік Бастіа в есе "Те, що видно, і те, чого не видно".

Хлопчик розбиває шибку в крамниці, і на перший погляд це навіть здається корисним, скляр заробить. Але ніхто не бачитиме іншого боку: якби шибка лишилась цілою, ці гроші крамар витратив би на щось інше, і користь була б реальною, а не просто компенсацією за збиток. Бастіа вчить бачити не лише те, що очевидно, а й те, що сталося б без втручання, і саме цього найчастіше бракує в оцінці будь-якого рішення держави.

Якщо ця тема відгукується, книжку Фредеріка Бастіа можна придбати на сайті WellBooks