Ганс Сельє у 30-х роках минулого століття, проводячи експерименти над бідолашними щурами, "випадково наштовхнувся" а потім й описав три фази синдрому загальної адаптації

Фаза тривоги - початкова реакція організму на стресор, мобілізація для відповіді на нього.
Фаза опору - організм пристосовується до тривалого впливу стресора й підтримує функціонування.
Фаза виснаження - за тривалого навантаження здатність підтримувати таку адаптацію знижується.

Для щурів у 30-х роках першоджерелом стресу був сам Сельє. Він чи то боявся їх, чи то просто був від природи трошки незграбним, тож його початкове дослідження пішло не за планом, але, як то буває, призвело до нового відкриття.

У лабораторіях стрес створюють штучно , за допомогою різноманітних звуків, шуму, зміни світла та інших не дуже гуманних методів.
У відповідь на загрозу бідолашні щури, звісно, можуть намагатися втекти, сховатися, атакувати об’єкт, який вважають джерелом загрози, а якщо не можуть атакувати цей об’єкт,  зриватися одне на одному. І так до повного виснаження.

Ми з вами не в лабораторії.
[прям захотілося крикнути, та?! Про людей, несправедливість і як то задовбало «глибоке занепокоєння», незграбні псевдогуманні рішення й невідповідність між заявами та діями.] Розумію.
Незважаючи на те, що наша "генетична пам’ять" може зберігати здатність до високого рівня адаптації до воєнних часів, тріаду адаптаційного синдрому, що виникає у відповідь на довготривалий стрес, ніхто не відміняв. Проте додалися фактори сучасного світу, що його посилюють.

Отже, хронічно маємо реальну зовнішню небезпеку, повітряний терор, який неможливо прорахувати. І навіть якщо рівень цього терору менший, залишається ризик вторинної травматизації через неспинний вир інфопотоку.  Додайте ще тривалий дисбаланс стимулів, прірву між позитивним, нейтральним, негативним та травматичним досвідом і розмитий ущент горизонт планування. Усе це звужує можливості для відновлення, проте додає
ні, не "потужності'  - алостатичного навантаження.

Ще є втома від прийняття рішень. І неважливо, хто ви - жінка, що піклується про малу дитину, батьки підлітків, які вирішують, вести їх до школи чи ні, людина, яка опікується літніми батьками. Чи маєте ви бізнес і відповідаєте за підлеглих, чи працюєте в офісі або дистанційно, чи допомагаєте війську, чи самі у війську. Чи про вас один із перелічених пунктів, комбо або те, чого я не прописала. Ви постійно приймаєте рішення, сумніваєтеся й берете на себе відповідальність. Але частіше вказують на те, де ви "недостатні", ніж нагадують, наскільки ви справляєтеся. Визнання  і так культуральний дефіцит. А в часи хронічного стресу "помилки" актуалізується, бо підсвідомо сприймаються як загроза виживанню.

Новим трендом стали гіперстимуляція надією, а доволі значний відсоток несправджених очікувань, помножений на розчарування, хочеться якось компенсувати. Щоправда, незрозуміло чим, тож не завжди виходить «екологічно».

І депривація сну, після якої нам лише здається, що ми адекватно сприймаємо реальність і реагуємо на неї. Але ні. Кожен та кожна застрягли у своєму тунелі вигорання.

Тепер плюсуємо індивідуальний досвід, який може не збігатися з досвідом інших; соціальний контекст - до якої бульбашки хто належить, хоче належати, мусить належати і наскільки ця належність збігається з цінностями; професійний - хто чим і для чого зайнятий, чи відчуває віддачу й підтримку, чи тільки намагається підтримувати «всемогутній контроль» та виконувати поставлені завдання.

Від залишків гармонії, здорового глузду й розподілу ресурсів залежить, на яку фазу ваш стан найбільше схожий саме зараз. Все ще вистачає сил на опір (резистентність) чи вже таки дається взнаки виснаження.

О! щодо ресурсів. Як я сказала вище, поповнювати їх наразі вкрай важко й одночасно невідомо, скільки їх потрібно притримати, утримати та як розподіляти.

Це наче у вас було три пачки макаронів, дві з половиною ви з’їли. А от наскільки треба "розтягнути" пів пачки невідомо.

Тож, зважаючи на цю не поетичну метафору, подумайте, де і як ви зможете знайти ці ресурси, а де й на що витрачаєте їх "вхолосту".  Я б радила не більше ніж "макарошку" на тиждень витрачати на пусті балачки. Ну, принаймні поки не знайдете джерело наповнення для себе.

І ще, думаю, нам конче потрібно "випадково винайти" або придумати четверту та п’яту фази адаптації до хронічного стресу. Бо інакше  - або остаточно заземлятися, або "у космос". ☕️