Практика ~ Фабрічевой ☘️ | Я взагалі не фанатка поезії. Художню літературу читала небагато — sham...

Я взагалі не фанатка поезії. Художню літературу читала небагато — shame on me. Не те щоб зовсім ігнорувала, просто мій вектор інтересів завжди був радше прикладний, ніж естетичний.А от слухати цікаві розмови мені подобається.Особливо — якщо є нагода послухати людину, яка прожила в цій країні 95 років. Це ж унікальний шанс. Послухати — не значить погодитись. Але точно — можливість узяти в подарунок думку, цитату, спогад, інтонацію. Інколи цього — більш ніж достатньо.Вчора мала можливість і подивилась всі три частини інтерв’ю Жадана з Ліною Костенко — і зловила себе на знайомому відчутті. Як на кухні з бабусею, дідусем, татом — коли ти ще маленька, а вони розповідають. Про життя, про страхи, про речі, які тоді здавались “дивними”, а зараз — нарешті вкладаються в сенси. Завдяки таким розмовам я навчилась думати. Порівнювати. Робити вибір. І слухати.“Ніщо так не навчає, як поразка”.“Треба відрізняти, де ганьба, а де трагедія”.Часом у таких розмовах достатньо одного речення, яке залишиться з тобою назавжди. Але щоб його почути — треба справді чути. Усвідомити, а не знецінити.Для мене це інтерв’ю — про присутність. Про подорож у часі, про повагу, про вміння вести розмову спокійно й по-людськи.І якось воно трапилось дуже вчасно.Я погоджуюсь із тими, хто вже писав: Ліна Василівна в кадрі — у зручному светрі, з променем іронії в очах, і з абсолютно ясною головою. Чітка логіка, струнка думка, власна траєкторія. Можна не погоджуватись. Але коли зовсім зникає повага — це вже радше про наші реакції, ніж про співрозмовника. Бо тримати такий рівень у 95 — це не тільки про генетику. Це про внутрішню дисципліну. Про розумову гнучкість. Про тонус, який, як ми знаємо, не з неба падає. Як кажуть у ТА — гарний інтроєкт.Аналізувати, кого вона згадала, кого ні, що увійшло на монтажі, а що можливо й ні — не хочу. Ну, чесно. Людині, яка народилась у 1930 році, не обов’язково відповідати очікуванням кожного глядача.І вже точно не обов’язково здавати іспит на “ідеальну відповідність моменту”.Просто дозвольте собі побачити одне: вона ще є. І слава Богу. Бо хто ще говоритиме так людськи на камеру у цьому віці — не знаю. І ви не знаєте.Дозвольте собі почути голос.Повноцінний, звучний, теплий. Без характерного для віку сипіння, без виснаженості в тембрі. Голос як ріка. То тече спокійно, то дзвенить. Це не про звук. Це про живу присутність.Подивіться в очі. Вогонь в очах — це те, що не поставиш у кадрі. Або є, або нема.Буває, глянеш на себе в 45 — не іскрить. А тут — блищить.Це для мене — критерій. Не публічності, не культурного статусу, а життєвої сили.Отже на непрофесійний погляд (бо я ніц не тямлю як робити інтерв’ю) і безсоромну думку інтерв’ю зроблено добре. Двоє письменників, які говорять про те, що їм цікаво. Без потреби сподобатись. Без надриву. Просто розмова. Рівний — Рівному. І це — розкіш. Що робити з культами — окреме питання. Хтось будує, хтось розбирає. Але якщо сама присутність людини запускає настільки потужні дискусійні процеси — значить, у неї є вага. Є обʼєм. Є спектр.І сама можливість дискутувати — це теж розкіш. Подарунок, який варто приймати й використовувати головою, а не спід хвоста.Культура — не про однозначність. Але поки в ній звучать такі голоси — вона жива.І добре б нам це не лише помітити, а й усвідомити. І встигнути подякувати.