Початком відліку добровольчого руху сучасної України можна вважати участь добровольців УНСО у війні в Придністров’ї 1992 року. Тоді українці вирушили туди захищати українські інтереси у регіоні, де значна частина населення очікувала підтримки від України і де, за певних обставин, існували реальні шанси повернути цей край до українського політичного та безпекового простору. Однак тодішня українська влада далеко не завжди керувалася українським національним інтересом, і ця сторінка нашої новітньої історії так і не стала тією переможною можливістю, якою могла бути. Проте саме тоді проявилася важлива риса українців — готовність діяти тоді, коли держава вагається. Справжній розквіт добровольчого руху настав у 2013 році, коли величезна кількість українців усвідомила національні інтереси як власні. Саме ця здатність — відчувати відповідальність за долю нації як за власну долю — формує українського добровольця. Йдеться не про тимчасовий інтерес і не про особисті потреби, а про глибоке усвідомлення відповідальності за майбутнє нашого спільного дому — України. Люди, які виходили на Майдан проти добре озброєних і екіпірованих підрозділів «Беркуту» та внутрішніх військ, часто мали лише підручні засоби. Вони несли втрати, отримували тяжкі поранення та каліцтва, але продовжували боротьбу. Саме з цих людей постали українські добровольчі батальйони. У 2014 році, коли російський ворог розпочав війну на Донбасі, добровольці стали на його шляху першими. Вони зупинили ворога у той момент, коли українська армія лише починала відроджуватися після років занепаду. Ці люди виграли для України найцінніше — час. Час, який дозволив державі підготуватися до повномасштабної війни, що триває сьогодні. І водночас з роками приходить важке усвідомлення ціни цієї боротьби. На жаль, у моїй телефонній книзі стало занадто багато номерів людей — найкращих представників нової генерації українців — чий шлях уже завершився. Кожен із них зробив свій вибір свідомо. І кожен із них став частиною тієї історії, яка доводить: українська свобода тримається на людях, для яких доля нації — це їхня власна справа. З тих партизанів і добровольців, які колись проводили вишколи у лісах, згодом постали підрозділи, що сьогодні складають бригади і корпуси Сил оборони України. На моєму рідному Криворіжжі, у містечку Жовті Води, ще у 2010 році ми збиралися у закинутих садах на околицях міста, щоб освоювати зброю і тактику ведення бойових дій. Ми робили це тому, що знали: війна наближається. Уся наша історія це підтверджувала. Сьогодні мої побратими керують підрозділами, бригадами і корпусами. Це був довгий і важкий шлях, але ми вибороли своє право на майбутнє — не лише для себе, а для всієї української нації. Честь і слава тим, хто на щиті. Сили, витривалості і натхнення тим, хто продовжує боротьбу. Фото: на кухні у Віктора Януковича, 2014 рік.