Їй було сімнадцять, коли крадії худоби розстріляли її брата просто перед їхнім ранчо — і те, що вона зробила після цього, озброєна лише вінчестером і чотирма днями переслідування, закарбувало її ім’я в пам’яті аризонської пустелі на покоління.

Територія Аризона, 1883 рік.
Кетрін «Кет» Доусон виросла в сідлі, з гвинтівкою в руці, під небом таким безмежним, що воно нагадувало, наскільки мала людська доля.
Сімейне ранчо стояло за шістдесят кілометрів від найближчого міста — а це означало: або сам розв’язуєш свої проблеми, або не виживаєш.
Родина Доусонів трималася п’ятнадцять років.

До тієї ночі, коли з’явилися шестеро чоловіків, вимагаючи худобу, яку не заробили.

Брат Кет, Джеймс, двадцяти двох років, міцний, як пустельна акація, і достатньо наївний, щоб вірити, що слова можуть владнати те, що інші прагнули вирішити кулями.
Він стояв у загоні, з піднятими руками, перемовляючись, заспокоюючи, виграючи час, який, як він думав, вів до миру.
Їхній ватажок — чоловік зі шрамом, що перерізав ліву брову — слухав терпляче.
А потім вистрілив Джеймсу в груди, не змінюючи виразу обличчя.

Кет спостерігала з горища стодоли, де складала сіно.
Вона бачила, як упав її брат.
Бачила, як чоловіки забрали дві сотні голів худоби, сміючись, коли від’їжджали.
Бачила батька, який тримав тіло Джеймса, видаючи звуки, які не має видавати жоден батько на світі.

Територіальний маршал був за три дні кінної дороги й славився своєю безпорадністю.
Коли б він прибув, розслідував, зібрав загін — злодії вже були б у Мексиці або зникли у безмежжі пустелі Чіуауа.
Закон тут існував лише як чутка.
Справедливість була тим, що люди робили власними руками.

До світанку Кет осідлала свою аппалузу, взяла в’ялене м’ясо, сухий хліб, дві фляги води й заряджений вінчестер батька.
Стріляти вона вміла з восьми років — у койотів, змій, по мішенях, які ставив їй батько, навчаючи, що вижити означає вміти влучати.
Вона могла вцілити в ігрову карту зі ста метрів.

Батько знайшов її, коли вона вже сідала в сідло.
Він поглянув на гвинтівку, на вузол із припасами, на напружену лінію її щелепи.
Він відкрив рота, щоб її зупинити… але закрив.
Щось у її погляді відкинуло його назад.

— Чотири дні, — сказав він нарешті.
— Якщо не повернешся за чотири дні, я поїду за тобою.

Кет кивнула лише раз і поїхала в темряву.

Переслідування в пустелі вимагає терпіння й уважного ока — зміщений пісок, зламані гілки, осіла пилюка, що видає недавній рух.
Кет училась цьому в апачівських торговців, які іноді зупинялися на ранчо.
Вона йшла слідом за худобою на південний схід, до кордону, рухаючись швидко, але не нерозважливо.

Перший день був волею.
Другий — спрагою і сумнівами.
Третій — горе наздогнало її; вона плакала, їдучи верхи, а потім витирала обличчя й продовжувала, бо зупинка означала думати, а думати — ламати себе.

На ранок четвертого дня вона знайшла їхній табір у тісному каньйоні — природні стіни з трьох боків, один вхід, легко обороняти, якщо чекаєш нападу.
Вони не чекали.

Шестеро чоловіків.
Троє ще спали, двоє готували сніданок, один порався з кіньми.
Худоба стояла в імпровізованому загоні.
З гребеня Кет спостерігала, рахуючи рушниці, помічаючи, хто рухається повільно від учорашнього алкоголю, а хто ще пильнує.

Ватажок зі шрамом пильнував.

Вона чекала, поки сонце опиниться в неї за спиною, сліплячи всіх, хто підніме погляд.
Тоді вона вистрілила.

Першим упав чоловік біля коней — не ватажок, ще ні.
Стратегія перед помстою.
Убрати того, хто може почати переслідування.
Він упав, нічого не зрозумівши.

Почався хаос.
Чоловіки кинулися до зброї, кричали, плуталися.
Кет стріляла знову — кухар, який тягнувся до гвинтівки.
Він закрутився на місці й упав.

Тепер вони знали, звідки вона стріляє.
Кулі вибивали тріски зі скель навколо неї.
Кет змістилася на десять метрів, стріляючи з нового укриття.
Ще один чоловік упав — той, що спав біля вогнища, ще не зовсім прокинувшись, убитий до того, як зрозумів, що сталося.

Залишилось троє.
Вони сховалися, стріляючи вгору, у сліпуче світло.
Погані шанси.
Кет мала висоту і терпіння.