Чим далі від вибухів — тим страшніше.Я часто стикаюся з тим, що ті, хто виїхали за кордон до 24 лютого, вважають, ніби від Львова до Покровська — випалена земля і тому бояться повертатися. Так само, живучи в Києві, я думав про Харків і Запоріжжя, які розташовані за 30–40 км від ЛБЗ. Проте за останні три місяці мені вдалося відвідати обидва ці міста. І знаєте що? Тут є життя. Люди, парки, сквери, заклади, гомінкі компанії. Але є й те, що об’єднує ці два чудові міста — відчуття, ніби час тут завмер.Вікна деінде забиті дошками, порожні парки атракціонів, мовчазні провулки та зачинені МакДональдси. Крім того, майже немає студентів. Є пенсіонери, школярі, батьки з дітьми, дорослі люди, проте молоді — набагато менше, ніж у Дніпрі чи Києві. Ніби обличчя соціального організму під назвою «місто» перестало усміхатись і спантеличено завмерло в роздумах.Я до кінця не знаю, що саме хотів донести цим постом. Можливо, те, що не такий страшний вовк, як його малюють. Якщо ви хочете поїхати до Харкова чи Запоріжжя, але боїтеся — не бійтеся. Вулиці цих міст сумують за своїми мешканцями, і, можливо, саме ваші кроки та сміх вдихнуть у них нове життя.(розбиті будинки з фото - це північна салтівка, в інших районах міста такі пейзажі знайти вкрай важко)